одні з основних аксесуарів культу предків, споруджувалися серед власне половецьких кочувань і тому є одним із самих характерних показників більш-менш стабільних половецьких скупчень. Приналежність кам'яних статуй якраз половцям зараз вважається доведеною. Нова інтерпретація писемних джерел і вивчення ареалів кам'яних статуй половців привели С.О.Плетньову до повністю обгрунтованого перегляду уявлень, які раніше панували в історіографії, про межі Половецького степу. На її думку, західним пунктом, де знаходились половецькі вежі та паслись половецькі стада, могла бути Дніпровська лука, а прикордонною річкою - можливо, річка Івлія (Інгулець), яку літописи називають половецькою [18]. Західніше Інгульця, де кам'яних статуй нема, не було і постійних половецьких веж. Тут, тобто на «старій» території Ателькузи, кочували з другої половини ХІ ст. повністю витіснені сюди печеніги та гузи-торки.
На півночі Подністров'я та Побужжя витіснені сюди «дикі половці» опинилися пов'язаними з подіями середини ХІІ ст. Ймовірно, ці землі у ХІІ ст. все ж були, переважно, в зоні руського впливу. Відомо, що у 1116 р. Мономах садить у подунайських містах князівських посадників. У ХІІ ст. території теперішніх Молдови і Бессарабії входять до складу Галицького Князівства, давньої Червоної Русі. Галицький князь Ярослав Осмомисл один володарював до самого Дунаю. Відомий список руських міст цього часу, які були розташовані на Дністрі та Дунаї. Низини Дунаю й Дністра носили у ХІІ ст. назву Берладь; їх населення - берладники - являло собою змішане за етнічним складом, але в основі своїй руське населення, що було господарями «подунайських міст», яке вело напівосілий спосіб життя. Очевидно, це були бродники.
Насправді, вчинивши набіг на Русь у 1164 р., Андронік Комнін не зіткнувся з половцями. Він безтурботно дійшов до Галича, де зустрів теплий прийом з боку князя, і повернувся до Візантії, поступившись наполегливим призовам імператора. Також зовсім не помічене половцями візантійське військо у 1166 р.
атакувало Угорщину з боку Чорного моря. Зрозуміло, що в 60-ті роки ХІІ ст. у районі Дунаю не було ніяких скільки-небудь значних половецьких сил. У такому випадку набіг половців у 1148 р. на Візантію, коли грецьке військо їх наздогнало та розбило на лівому березі Дунаю, був епізодом, у якому брали участь подністровські половці, для яких походи на Візантію, були, мабуть, звичайною справою.
Повертаючись до набігу 1121-1122 рр. «скіфів» на Візантію, відмітимо, що в свій час Д.А.Расовський пов'язував його з втечею того ж року печенігів з Русі, торків - «осколків печенігів, змушених тікати від Володимира» [19]. З цією думкою згоден і М.В.Бібіков. Він вважає, що повідомлення візантійських хронік про останню печенізько-візантійську війну безумовно співвідносні з короткими згадуваннями Іпатіївського літопису про долю печенігів при князі Володимирі й витіснення їх та гузів з території Київської Русі відбилось, таким чином, на долі Південно-Східної Європи, куди просувались залишки цих кочових племен [20].
І відомості писемних джерел, і висновки, які торкаються локалізації половецьких статуй, дають можливість зробити висновок, що майже чи не до кінця ХІІ ст. перебування половців в степах між Бугом і Дунаєм було епізодичним: в основному це набіги придністровських половців за Дунай, а також участь «диких» половців у військових заходах Івана Берладника. Основну масу кочового населення колишньої Ателькузи знову складали відтіснені сюди печеніги та торки. Якраз вони відкочовували у Поросся, вони ж були і в Подністров'ї і в Подунав'ї. Внутрішній рух кочових мас в Ателькузі проходив тепер в залежності від їх взаємовідносин з Руссю; печеніги та торки Поросся, Подністров'я та Нижнього Подунав'я опинились пов'язаними загальною історичною долею. Ймовірно, час, що розглядається, у цьому регіоні може характеризуватися як «демографічний оптимум», який коливався в залежності від періодичної зовнішньої активності Київської і Галицької Русі на півночі, половців на заході, і відображався у таких випадках в активності кочовиків на Дунаї.
Це підтверджує і розгляд кочових поховальних пам'яток цього періоду. Число кочових поховань, яке з достатніми підставами можна віднести до ХІІ ст. за типами обряду і датуванням інвентаря, є значним - 26 поховальних комплексів. Всі вони одиничні. Однак, і така кількість вказує на велику різноманітність типів поховальних споруд і обрядів, пов'язаних з конструкцією могил, з орієнтуванням похованих, з типом інвентаря порівняно з Х-ХІ ст. Ці зміни, безсумнівно, обумовлені впливом нового половецького населення. Однак, половецьких могил на захід від Дністра немає.
Археологічні спостереження для степів північно- західного Причорномор'я в ХІІ ст. ясно показують, що печенізько-торське населення, яке тут залишилось аж до кінця ХІІ ст., було не тільки більш чисельним, ніж половці, але й значно різновиднішим за складом. Епізодичні проникнення половецьких, нехай навіть великих орд за Дунай, не залишили суттєвих археологічних слідів. Можна зробити висновок, що присутність половців тут була не стільки помітною. Ми намагались засобами історіографії показати, що і писемні джерела не свідчать про політичну та кількісну перевагу половців у XII ст. у межиріччі Дністра і Дунаю. Більшість одиничних поховальних пам'ятників цього часу, які можна віднести до половецьких, знаходяться на схід від Дністра, на Тираспольщині. Якщо поява і розселення половців у Дністровсько-Карпатських землях датується звичайно другою половиною XI ст., тобто у той час, як вони з'явилися у Східній Європі, то для бессарабських і подунайських степів в