армії піхота була цілком автономною. Для Європи на той час це було неможливим. Автономність піхоти досягалась завдяки застосуванню бойового порядку «табір». Захисні функції табору були настільки високі, що навіть при однорядності його возів кількісна та тактична перевага ворога зводилась нанівець. Козацький піхотинець під захистом воза зводив нанівець тактичну перевагу кіннотника. А це на той час було дуже важливо, оскільки він отримував можливість завдавати (за допомогою мушкетно- артилерійського вогню) максимальних втрат супротивникові з мінімальним ризиком для себе і тим самим створював умови для переходу до рішучого контрнаступу. Слід також відзначити роль Б. Хмельницького, який розробив детальну тактику дії кожного члена обслуги, а також побудови та перебудови табору, зокрема під час руху. Кожен віз був перетворений на неприступну маленьку фортецю. Його обслуга могла вести бій проти ворога навіть окремо від табору, завдаючи йому нищівних ударів [15]. Високі захисні функції табору дозволяли робити пересування військом в оточенні ворога або проривати його оборону. Так, Г.-Л. Боплан повідомляє: «Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоч мене супроводжувало лише 50-60 козаків» [16].
По-четверте, при виборі способу ведення бойових дій необхідно виходити з конкретного бойового завдання, обставин, характеру дій супротивника, стану та можливостей своїх сил і засобів. У XVII ст. українські козаки застосовуючи ті або інші тактичні форми у польових боях і битвах насамперед виходили із особливостей свого супротивника. Вони не дотримувалися сліпо загальноприйнятих способів ведення війни, а використовували, у відповідності з обставинами, більш рішучі форми збройної боротьби. Зокрема, раптовий напад із застосуванням всіх видів зброї (і холодної, і вогнепальної). Про це переконливо свідчить військова діяльність гетьманів П. Сагайдачного і Б. Хмельницького, які на противагу західноєвропейській стратегії, прагнули уникати недоцільного маневрування по тилам противника та облоги фортець, а обирали за основу своїх дій швидкий і несподіваний маневр з метою створення для своїх військ найбільш сприятливих умов. І, вже використовуючи це, вони нав'язували противнику битву і, як правило, громили його. Прагнення діяти наступально, намір завершити усякий маневр ударом було для П. Сагайдачного і Б. Хмельницького одним із основних принципів протягом всієї їхньої полководчої діяльності [17]. Причому використання цього принципу в кожному бою було різне. Вони кожен раз шукали саме той шлях, який за певних конкретних умов найшвидше вів до перемоги.
По-п'яте, керівництво бойовими діями і відновлення боєздатності повинно здійснюватися чітко, оперативно і безперервно.
При цьому слід зазначити, що найважливішою умовою успішної підготовки військ до війни у мирний період і досягнення перемоги у випадку виникнення війни або збройного конфлікту є принцип єдиного керівництва та міцна військова дисципліна. Аналіз причин перемог українського козацького війська у XVII ст. підтверджує це.
Одним з можливих напрямків використання в сучасних умовах досвіду Війська Запорізького, може бути врахування наслідків діяльності гетьмана П. Сагайдачного у справі досягнення міцної дисципліни і чіткого керівництва. Не втратив свого практичного значення в сучасних умовах і досвід П. Сагайдачного у вирішенні питань будівництва Збройних Сил, підтримання їхньої боєздатності. Останні вирішувались за принципом зворотних заходів, які приймались відповідно до поширення турецько-татарської агресії та колонізаторського гніту Речі Посполитої на землі України.
Історія навчає, а досвід війн підтверджує, що боєздатність країни та її Збройних Сил повинна підтримуватися в адекватному до супротивника стані. Отже, за досвідом Війська Запорізького, при розгортанні сучасних Збройних Сил України в умовах поширення загрози агресії доцільно зберегти (або досягти) збалансований бойовий і кількісний їх склад, раціональну структуру і прийняте співвідношення між видами Збройних Сил і родами військ; забезпечити можливість їх швидкого мобілізаційного розгортання; підтримувати високі якісні параметри озброєння та бойової підготовки військ; своєчасно розвивати якісно нові роди військ.
До цього слід додати й те, що недоцільно сліпо копіювати ті або інші тенденції у розвитку іноземних армій. До таких відноситься, наприклад, принцип формування Збройних Сил лише шляхом найму. Неможливо, на користь тимчасовим інтересам, руйнувати історичні традиції наших Збройних Сил, які засновані на загальному військовому обов'язку, що передбачає принцип добровільності, високий патріотизм всього народу, його внутрішню згуртованість, відчуття єдності й спільності долі тощо. Як підтверджує досвід минулих війн, зокрема тих, що відбувалися в XVII столітті за участю козацького війська, саме це ставало основою високих моральних якостей війська в умовах бою і вело до перемоги.
На нашу думку, деякі напрямки щодо побудови і комплектування війська, які існували в козацькому середовищі, наприклад, за часів П. Сагайдачного та Б. Хмельницького, могли б знайти своє місце і в сучасних умовах при подальшій розбудові Збройних Сил України і, відповідно, сприяли б посиленню їх боєздатності.
Необхідно також відзначити і те, що невирі- шеність на сьогоднішній день в українській армії великої кількості військових проблем пов'язана з недостатньою ефективністю демократичних процесів, які у ній відбуваються. Тому реальну демократизацію армійського життя з використанням досвіду Війська Запорізького треба зробити одним із напрямків реформування і розбудови сучасних Збройних Сил України. З метою забезпечення цього доцільно налагодити зворотний зв'язок у системі «командир - підлеглий», створити реальний механізм залежності командира від підлеглих, законодавчо закріпити його в статутах Збройних Сил України.
Результати