Між тим, в історіографії утвердилася думка про появу і розселення половців у Подністров' ї та Нижньому Подунав'ї вже в другій половині ХІ ст. Так, К. В. Кудряшов вважав, що вони в ХІ-ХІІ ст. займали територію степу від Волги до Дунаю [10].

З цим погодився Г. О. Федоров-Давидов, який локалізував один із центрів половецьких веж у Чорноморській луці (вежі «лукоморських» та «подунайських» половців) і знайшов тут археологічні старожитності половців, хоча, «чисто» половецьких поховань на його думку, тут все ж таки немає, та й чисельність їх невелика [11]. Автори «Археології Румунії» відмічають відсутність у степах Південно-Західної України пам'яток, які з повним правом можна було б приписати половцям [12].

За даними П. Діакону, який вивчав історію нашого регіону за писемними, археологічними і топонімічними матеріалами, присутність половців в районі Дунаю аж до 1159 р. безперечна. На деякий час центр половецького розселення зміщується до Дніпра, але з кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. половці знову стають міцною силою в районі Нижнього Подунав'я [13]. Автор впевнений, що автохтонне (чи романізоване, на його думку) населення тут або злилося з кочівниками, або мирно з ними співіснувало, що, зрештою, забезпечило відступ у середині ХІІ ст. загальної маси половців на схід. Такий симбіоз не дозволяв Галицько-Волинському князівству надійно утримувати в своїх політичних кордонах землі по Пруту і Дністру до Нижнього Дунаю - Галицьке Пониззя.

Ще раніше Ф.І. Успенський, який не мав сумніву в тому, що половці населяли Подністров' я та Нижнє Подунав'я, зробив спробу визначити етапи їх розселення. Він показав переміщення в

ст. з південно-європейських степів до Дунаю і за Дунай половецьких улусів на терени Молдавії, Валахії і Прикарпаття [14].

С.О. Плетньова вважає, що кочівля половців знаходилась на схід від Дніпра, і їх поява в районі Нижнього Дунаю була тимчасовою і епізодичною, оскільки пов'язана з вторгненням у межі Візантійської імперії. Посилення Придунайських половців у середині ХІІ ст. відмічено В. Соме- саном та В. Спінеєм [15]. Є відомості писемних джерел про їх знаходження в складі війська Івана Берладника, хоча, можливо, що Берладник привів «диких половців» з верхів'я Південного Бугу [16]. На мапі половецьких об'єднань, складеній С. О. Плетньовою, кордони Дешт-і-Кипчаку не виходять західніше Інгульця та Південного Бугу [17]. Отже, це питання достатньо складне і заплутане. Так, Г.Ф. Чеботаренко стверджує, що присутність у Х ст. половців у Дністровсько- Прутському межиріччі мала місце і що вони у

ст. тут навіть утворюють Західний половецький союз [18]. М.В. Бібіков вбачає постійну присутність половців, чи як їх в джерелах називають «придунайські вовки» або «скіфи», у Подунав'ї з середини ХІІ ст. [19]. Дійсно, «... половці-кумани в ХІІ столітті успадковували ім'я скіфів, що у ХІ столітті належало винятково печенігам» [20]. На Дунаї, за писемними та археологічними джерелами, справи йшли саме так, хоча, і не без складнощів [21].

Сказане добре ілюструється історією про останній печенізький набіг на Візантійську імперію через Дунай в 1121-1122 рр., коли «скіфи» переправилися через Істр і спустошили фракійські землі. Так почалась війна Іоанна ІІ Комніна з задунайськими кочівниками, яка закінчилась повною поразкою останніх. Завжди вважалося, що кочівниками, які постійно турбували Візантію при Іоанні були печеніги. З часом таке твердження втратило категоричність. Так, М.М. Фрейденберг [21] і П. Діакону стверджували, що це були половці. На думку М.Б. Бібікова [22] складність питання знаходиться в багатозначному змісті етноніму «скіфи», яким у візантійських джерелах називають кочівників, які вторглися до Візантії близько 1122 р. Ми вже звертали увагу, що візантійські автори в ті часи називали скіфами різні етнічні групи. Д. Моравчик також вважав, що етнонім «скіфи», яким називають кочівників, що вдерлися тоді в межі імперії, може означати як печенігів, так і гузів чи навіть куманів [23].

Вислови Д.А. Расовського з цього питання також не вичерпні. З одного боку, він вважав, що у війні з візантійцями при Іоанні ІІ брали участь печеніги, а з іншого, вважав, що з кінця ХІ ст. половці витісняють всіх інших кочівників не тільки з південноукраїнських степів, але й з Подунав'я [24]. В. Златарски, на відміну від П. Діакону, зауважив, що і після поразки в 1091 р. біля Левуніону чисельність печенігів зменшилася в причорноморських степах [25]. При цьому він вважав, що колишньої політичної сили на початку ХІІ ст. печеніги не мали і були в сильній залежності від торків, а потім і від половців. Відмітимо, як курйозну, думку Н. Бенеску про те, що «скіфи» у візантійських джерел Подунав'я - це румуни, нащадки римських колоністів з областей лівого та правого берегів Дунаю [26].

В.Г. Васильєвський ще на початку ХХ ст. століття однозначно вказував на близькість печенігів, гузів, половців та інших кочівників, перш за все, за спільністю мови та способу життя. На його думку, всі їх дії слід розглядати в плані однієї загальної політики всіх тюркських племен [27]. Навпаки, М.В. Бібіков вважав, що відомості Васильєвського скоріше свідчать про постійну роздробленість дій і ворожнечу окремих етнічних груп кочовиків [28]. Д.А. Расовський за іншими,