Отже, очевидна, необхідність залучення нових джерел, зокрема археологічних. Серед них особливе місце займають кам'яні статуї - важливий елемент культу предків. Картографування цих пам'яток вказує на відносно довготривале перебування значної кількості половців на певній території. [31]. Приналежність кам'яних статуй половцям вважається доведеною. Нова інтерпретація писемних джерел і вивчення ареалів поширення кам'яних статуй половців привели С. О. Плетньову до необхідності уявлень про межі Половецького степу. На її думку, самим західним пунктом, де знаходились половецькі вежі та кочівля, могли бути Дніпровські луги, а прикордонною річкою - можливо, річка Івля (Інгулець), яку літописці називають половецькою [32]. Західніше Інгульця, де кам'яних статуй немає, не було і постійних половецьких веж. Тут, тобто на «старій» території Ателькузи, кочували з другої половини ХІ ст. витіснені сюди печеніги та гузи- торки.

На півночі Подністров'я та Побужжя витіснені сюди «дикі половці» опинились пов'язаними з подіями середини ХІІ ст., які знаходилися в складі військ Івана Берладника. У ХІІ ст. території теперішніх Молдови і Бессарабії входять до складу Галицького князівства, давньої Червоної Русі. Володіння Галицького князя Ярослава Осмомисла простяглися до самого Дунаю.

Насправді, Андронік Комнін, який з' явився у Галицькому князівстві в 1164 р., не зустрівся в Подунав' ї з половцями. Також, зовсім непомічене половцями візантійське військо в 1166 р. атакувало Угорщину з боку Чорного моря. Зрозуміло, що в 60-ті роки ХІІ ст. у районі Дунаю не було значущих половецьких сил. Залишки «диких» половців у військах Берладника, які прийшли з верхів'я Південного Бугу і Дністра, були мало- чисельні, або відійшли на схід після його загибелі. У такому випадку набіг половців у 1148 р. на Візантію, коли грецьке військо їх наздогнало та розбило на лівому березі Дунаю всього лише епізод, у якому брали участь подніпровські половці, для яких походи на Візантію, були, мабуть, звичайною справою.

Повертаючись до набігу 1121-1122 рр. «скіфів» на Візантію, відмітимо, що у свій час Д.А. Ра- совський пов' язував його з втечею з Русі в тому ж році печенігів, торків - «осколків печенігів, змушених втікати від Володимира» [33]. З цією думкою погоджується і М.В. Бібіков [34]. Він вважає, що повідомлення візантійських хронік про останню печенізько-візантійську війну, безумовно, співставляються з короткою згадкою Іпатіївського літопису про участь групи печенігів при князі Володимирі і витіснення печенігів і гузів з території Київської Русі. Це позначилось на подіях Південно-Східної Європи, куди просувались залишки цих кочових племен [35].

І відомості писемних джерел, і висновки, які торкаються локалізації половецьких кам'яних статуй, дають підстави вважати, що майже чи не до кінця ХІІ ст. знаходження половців у степах між Бугом і Дунаєм було епізодичним: в основному, це набіги придністровських половців за Дунай, а також участь «диких» половців у військових походах Івана Берладника. Основну масу кочового населення колишньої Ателькузи знову складали витіснені сюди печеніги та торки.

Внутрішній рух кочових мас в Ателькузі проходив тепер у залежності від їх взаємовідносин з Руссю; печеніги та торки Поросся, Подністров' я та Нижнього Подунав' я пов' язані спільною історичною долею. Ймовірно, час може характеризуватися як «демографічний оптимум», який коливався в залежності від періодичної зовнішньої активності Київського і Галицького князівств на півночі, половців на сході, і відображався в таких випадках в неактивності кочівників Нижнього Подунав'я.

Цю тезу підтверджують поховальні пам'ятки ХІІ ст. Кількість таких поховань кочовиків, датованих ХІІ ст. за обрядом і інвентарем є незначною - 26 поховальних комплексів [36]. Всі поховання одиничні. Однак, і така кількість вказує на велику розмаїтість типів поховальних споруд і обрядів, порівняно з Х-ХІ ст. Варіативність спостерігається в конструкціях могил, в орієнтуваннях поховань, в типах інвентарю. На лівобережжі Нижнього Дністра з'являються поховання зі східним орієнтуванням небіжчиків, а також з похованням коня в могилі цілою тушею - половецькими рисами обряду. «Старі» типи поховань - із західним орієнтуванням - зберігаються при ускладнених конструкціях могил. Ці зміни, безумовно, пов'язані з появою нового половецького населення. Проте, половецьких могил, на захід від Дністра, немає [37].

Типи поховань, залишені кочовиками ХІІ ст. на лівобережжі Дністра - це фактично модифіковані печенізько-торські поховання, подібні до залишених в Пороссі печенігами, торками, берендеями. Присутність таких типів пам'яток дозволяє припустити, що печенізько-торське населення відійшло не тільки в Поросся, але й у Подністров'я і було подібне «чорним клобукам». Видно, і в Подунав'ї було те ж саме. Відомі вказівки джерел на те, що печеніги і торки часто використовувалися на імператорській службі після їх участі в битві біля Левуніона 1091 р., а також після розгрому біля Верої в 1122 році [38]. Збережені «чисті» печенізькі комплекси ХІІ ст. можуть слугувати цьому археологічним підтвердженням. Очевидно, печеніги і торки, які переходили на службу до візантійської армії, і які складали в ній особливі підрозділи [39] ще довгий час виконували в імперії функції, схожі з роллю чорних клобуків у Київській Русі.

Археологічні спостереження для степів Південно-Західної України в