ХІІ ст. чітко показують, що печенізько-торське населення до кінця ХІІ ст., було не тільки більш численним, ніж половецьке, але й значно різновидним за складом [40]. Епізодичні проникнення половецьких великих орд за Дунай, зафіксовані археологічно. Можна зробити висновок, що присутність половців тут була не настільки помітною. Писемні джерела не свідчать про політичне та кількісне переважання половців у ХІІ ст. у межиріччі Дністра і Дунаю. Більшість одиничних поховальних пам'яток цього часу, які можна віднести до половецьких, знаходяться на схід від Дністра, на Тираспольщині.
Отже, за археологічними даними майже чи не для всього ХІІ ст. у степовій зоні Південно- Західної України половецькі об'єднання, які перейшли, ймовірно, до другої стадії кочування, були зосереджені на схід від Інгульця і походи подніпровських половців на Дунай (іноді масові) були епізодичні. Основну частину «старої» Ателькузи населяли печеніги та торки, які ще знаходились на табірній стадії кочування через загальну нестабільність внутрішньополітичних обставин - принаймні, вони залишили після себе одинокі могили. Процес етнокультурної дифузії, який проходив тут в умовах суттєво половецького впливу не змінив табірного господарського ладу кочівників. Центр кочувань в Ателькузі, за археологічними спостереженнями, поступово сформувався на лівобережжі Нижнього Дністра, в районі теперішньої Тираспольщини, біля самої зручної та безпечної переправи через Дністер. Перебуваючи на табірній стадії кочування, печеніги та торки тут чутливо реагували на порушення «демографічного оптимуму», як з боку Русі, так і з боку половців, що і визначало їхню поведінку на Дунаї. Особливо чітко це проявилося під час останньої візантійсько-печенізької війни 1121-1122 рр. і в подальшому істотно не порушилося до останньої чверті ХІІ ст. Набіги кочівників за Дунай у 1140-70-х рр. зустрічаються порівняно рідше [41]. Військова активність до кінця століття посилилась, походи на захід почастішали, що і порушило цю хитку рівновагу в печенізько-торському середовищі.
З кінця 70-х і до середини 80-х рр. ХІІ ст. візантійські автори не повідомляють про кочівників у Причорномор'ї. Перші відомості про них з'являються в зв'язку із визволенням Болгарії від візантійського володарювання. Багато дослідників пов'язують цих кочівників з половцями, хоча в більшості джерел їх, як і раніше, називають «скіфами» [42]. На думку М.В. Бібікова, під етнонімом «скіфи» у візантійських джерелах періоду останньої чверті ХІІ - початку ХІІІ ст. йдеться про половців - учасників руху Петра і Асеня і походів Калояна. Аналіз цим автором локалізації подій не дозволяє говорити про широкий територіальний обсяг міграції кочівників до Подунав'я до 80-х рр. ХІІ ст. [43].
У кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. половці (кумани) все частіше фігурують в ролі постійних учасників подій у Подунав'ї і на Балканах. У 1184 р. половці допомагають візантійцям у боротьбі з хрестоносцями [44]. Виступаючи на боці болгарських повстанців у 1190 р., половці сприяють розгрому візантійських військ Ісаака Ангела. Сфера спільних дій половців з болгарами розповсюдилась практично на всю територію між Дунаєм і Балканами [45]. У 1204-1205 рр. кумани разом з влахами і болгарами у складі військ Калояна брали участь у визволені Болгарії, у боротьбі проти латинян, причому значну ударну силу в битві біля Адріанополя проти Балдуїна складала половецька кіннота. Через п'ять років загони трьох половецьких ватажків воюють з угорським військом, яким керував Коміт Іоахім, шо прийшов на допомогу повсталому у Відні Борилі [46]. Відомо також, що в 1211 р. угорський король розміщував у південно-східній частині Трансільванії («Земля Бирси») тевтонських рицарів. У їхні обов' язки входила охорона східних та південно-східних кордонів Угорського королівства від вторгнень половців, які згадуються в угорських та папських документах аж до монголо-татарської навали і ще ціле століття після нього.
Таким чином, постійна присутність половців з кінця ХІІ ст. у районі Нижнього Дунаю, біля південно-східних кордонів Угорського королівства, є досить очевидною. Та обставина, що в 1211 р. тевтонські рицарі стояли на південно- східній частині Трансільванії, побічно вказує і на тодішнє західне місцезнаходження половців - Нижньодунайська рівнина, включаючи землі, що знаходяться при впаданні в Дунай Серету та Пруту.
У сукупності джерела вказують на відносно постійну і значну концентрацію половецького населення в районі Нижнього Дунаю тільки в кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. Відсутність тут кам' яних половецьких статуй спонукає П.Ф. Параску стверджувати про поселення тут «диких» половців, які таких пам'яток не залишили [47]. Їх об' єднання складалися з сімей і родів з різних орд та були об'єднані не за кровним принципом, а на основі васально-ієрархічних відносин [48]. Ці об'єднання почали формуватися з середини ХІІ ст. [49], і просування їх на захід від Дністра в другий половині ХІІ ст. як наслідок подій у внутрішніх районах Половецького степу. Саме тому в останній третині ХІІ ст. виникають великі половецькі союзи на чолі з відомими своєю силою і військовою активністю ханами. Території половецьких союзів С.О. Плетньова простежує як за розподілом і розміщенням кам' яних статуй, так і за писемними джерелами. Верхньодністровські «дикі» половці, вперше згадані в Іпатіївському літопису під 1146 р. у зв'язку з їх походом на Галич і походами Берладника, у другій половині ХІІ ст. кочували в районі степового коридору в межиріччі верхів'їв Південного Бугу і Дністра, біля