Росії, тоді можна було б краще зрозуміли, які його норми продовжували діяти, а які були змінені чи скасовані російськими законодавчими актами Катерини ІІ та Павла І. Бажано було б дослідити й польські джерела. З висновками дослідника до другого розділу рецензенти цілком згодні, однак викликає сумнів: чи всі польські поміщики і шляхта відзначалися опозиційністю до російської влади? Чи до всіх них царський уряд застосовував репресивні заходи щодо нерухомості» (с. 44). Де ж тоді взялися на Правобережжі численні маєтки польської шляхти та магнатів? За свідченням Т.Д. Чубіної (див.: Чубіна Т.Д. Рід Потоцьких: особистості на тлі епохи. - Черкаси, 2007) майже всі представники чоловічої статі цього роду після поділів Польщі стали служити царському уряду й зберегли свої володіння в 1,5 млн га з 130 тис. кр іпаків.
У третьому розділі йдеться про поширення російського законодавства на поземельні відносини у 1801-1830 рр. Спираючись на численні законодавчі акти Російської імперії, дослідник дійшов висновку, що в першу третину ХІХ ст. законодавче регулювання торкнулося питань володіння, користування та розпорядження земельними угіддями всіх верств населення Правобережної України. Держава бажала уніфікувати земельне законодавство, поставити поземельні відносини під свій жорсткий контроль. Цьому процесові перешкоджали політичні та соціально-економічні чинники (наполеонівські війни, опозиційність польської еліти, контроль над судово - адміністративним апаратом з боку польських поміщиків). Розвиток товарно-грошових відносин привів до демонополізації права дворянства на володіння землею, одним із наслідків чого стало руйнування поміщицьких маєтків. Деякі висновки автора носять суперечливий характер. Так, він зазначає, що у першій третині ХІХ ст. «верховна влада шляхом законодавчого врегулювання прагнула досягти поєднання чинного на теренах краю польського і російського законодавства». Однак далі автор говорить про витіснення польського законодавства (с. 129). Цілком зрозуміло, що зазначені дії імперської влади мали місце, проте їх слід деталізувати в часі.
У четвертому розділі простежуються зміни законодавства у поземельних відносинах внаслідок польського повстання 1830-1831 рр. С.О. Борисевич цілком слушно зауважує, це повстання мало значні військові, майнові, політичні та соціокультурні наслідки. Царизм вдався до репресивної політики щодо повстанців, протиставлення українського селянства і польських поміщиків, проте значній частині останніх вдалося зберегти свої маєтки. 30-50-ті рр. ХІХ ст. відзначилися значними новаціями у законодавстві земельних відносин, які диктувалися реаліями соціально-економічного розвитку краю. Хотілось би, щоб автор висловив свою думку, чому інвентарна реформа 1847-1848 рр. не поширилась на Лівобережжя і Південь України, деталізувати вплив революції 1848-1849 рр. у країнах Західної Європи (дослідник практично з цього приводу обмежився лише однією фразою: «Європейські революційні події, які почали поволі проникати в цей край, також не сприяли належному втіленню реформи в життя» (с. 185)). На нашу думку, термін «Листопадове повстання 1830 року» штучно обмежує час польського повстання 1830-1831 рр.
П'ятий розділ відзначається вузькими хронологічними рамками і відображає зміст селянської реформи 1861 р. та вплив польського повстання 1863 р. на законодавче регулювання поземельних відносин на Правобережжі. У монографії докладно проаналізоване Положення з поземельного влаштування селян, які живуть на поміщицьких землях, у губерніях Київській, Подільській і Волинській». Наступні зміни в законодавстві автор розглядає крізь призму Січневого повстання, коли антипольська політика російського уряду «набула тотальних форм у всіх можливих сферах суспільно- політичного, соціально-економічного та культурного життя цього регіону. В оновленій формі вона на цей раз була переважно спрямована у саме «серце» польської могутності в краї - на землю» (с. 206). Погоджуючись з основними положеннями автора в цьому розділі, хотілося б зауважити, що його назва вужча порівняно з її змістом.
У заключному, шостому, розділі детально розглянуті регіональна специфіка аграрної реформи 1861 року, трансформація поземельних відносин, зумовлена Січневим повстанням 1863 р., поміщицьке, державне землеволодіння, землекористування чиншовиків і «вільних людей», акціонерних товариств, церкви, колоністів та міст.
Монографія завершується ґрунтовними висновками, в яких привертає увагу запропонована автором періодизація еволюції законодавчого регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні у досліджуваний період).
Отже, тема, обрана С.О. Борисевичем, безумовно, важлива і актуальна. Земельне питання завжди було пріоритетним серед усіх інших проблем України, так як від врегулювання поземельних відносин залежала і залежить доля держави. Проблема законодавчого врегулювання поземельних відносин у Правобережній Україні є важливою для нашого часу, бо вона вимагає подальшого поглибленого вивчення, незважаючи на певні здобутки вітчизняної історіографії. Сама монографія С.О. Борисевича є вагомим внеском у розвиток історико-правової науки в галузі аграрного законодавства.
Сфера практичного використання монографії широка. Його результати і висновки можуть бути використані для подальшого вивчення процесу правового регулювання поземельних відносин в Україні, у викладацькій та краєзнавчій роботі, в дослідженнях з історії України, історії правового регулювання суспільних відносин, у лекційних курсах та на семінарських заняттях з історії України та історії держави і права.