1 березня 1925 р. К. Харлампович був відправлений до Оренбурга, але там йому не дозволили залишитися. Цього ж дня він надіслав прохання до ВЦВК, в якому переконливо, спростовуючи всі звинувачення, звертався з проханням «дати розпорядження про перегляд моєї справи і, якщо на підставі матеріалу, які є в ній, не буде знайдено можливим відмінити вирок й реабілітувати мене, то доручити продовжити слідство, доповнити його новими даними: а) оскільки прихильність до Радянської Влади може бути доведена характером моєї роботи в Радянських установах, то необхіднол взяти відгуки про мою службу у 1918-1924 рр. з Фармшколи, Раднаргоспу, Центрального Музею, Музейної Комісії, Військової школи Комскладу; б) порівнявши показання свідків з моїми, дати мені можливість дати пояснення з усіх тих пунктів, де є розходження; в) вияснити шляхом експертизи, чи справді вип. 2-й ХХХІІ тому «Известий» - місіонерського характеру, бо експертиза зняла з нього звинувачення щодо контрреволюційного й антирадянського духу; г) провести всебічну експертизу (мовну, логічну, психологічну) для дослідження питання, чи має місце в інкримінованій фразі «Отчета Общ-ва археологии» той смисл, який йому приписується; д) оскільки 72 і 73 ст. Кр. Код. є лише формальною підставою для мого вислання, то дослідити, які, власне, мої злочини послужили приводом для порушення справи проти мене і дати мені очні ставки з моїми обвинувачами; ж) надати мені можливість представляти документи, які мене виправдовують, і свідків з мого боку, особливо з питання про те, наскільки я здатний сприймати Радянську ідеологію і практику і проводити нові віяння та гасла» [28].

10 червня 1925 р. справа К. Харламповича була повторно розглянута і вирок залишився без змін. Він був засланий до Актюбінська, потім в Тургай. 24 лютого 1928 р. К. Харлампович ще знаходився у Тургаї. Особлива нарада заборонила йому проживати в Казані і ще в шести містах - Москві, Ленінграді, Харкові, Києві, Одесі і Ростові протягом трьох років [29].

Ще в період проведення слідства ОДПУ в цій справі, 9 жовтня 1924 р., відбулися екстрені загальні збори членів Товариства, на яких були проведені вибори нових членів і зміщено старе керівництво. Головою став професор М. Фірсов, товаришем голови - Р. Губайдуллін.

За словами М. Вексліна, який вступив в цей час до Товариства, завдяки зміні керівництва відбувся перелом в його роботі, а в 1925 році - і справжня «революція в мозках» [30]. Почався останній етап історії Товариства. Подальша доля всіх наукових товариств по вивченню місцевого краю - і старих, дореволюційних, і зовсім нових, радянських, - була однаковою. Це - ліквідація на рубежі 1920-1930-х рр.ЛІТЕРАТУРА

Листи // Критика. - 1999, № 5. - С. 30.

Українська радянська енциклопедія: У 12 т. 2-е вид. - К., 1985. - Т. 12. - С. 23; Український радянський енциклопедичний словник: В 3-х т. - 2-е вид. - К., 1987. - Т. 3. - С. 561; Украинский советский энциклопедический словарь: В 3-х т. - К., 1989. - Т. 3. - С. 548.

Енциклопедія українознавства. - Львів, 2000. - Т. 9. - С. 3566-3567.

Трагические судьбы: репрессированные ученые Академии наук СССР. - М.: Наука, 1995. - С. 195.

Чернухін Є. До історії обрання К.В. Харламповича до ВУАН // Записки Історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К., 2000. - Вип. ІІІ. - Кн. 1. - С. 194-198.

Справа академіка К.В. Харламповича. Публ. документів, передм. та комент. Олександра Морозова // Сіверянський літопис. - 2000, № 1. - С. 71-87.

ІР НБУВ. - Ф. Х. - Спр. 18941. - Арк. 4.

Мова йде про академіків В. Радлова (1884), В. Латишева (1893) та М.Лихачова (1925), членів-кореспондентів І. Готвальда (1870), М. Ільмінського (1870), І. Порфірьєва (1873), М. Булича (1883), Ф. Міщенка (1895), І. Бодуен де Куртен (1897), Д. Бєляєва (1898), О. Архангельського (1904), Д. Корсакова (1905), Д. Айналова (1914),

Богородицького (1915), Є. Будду (1916), К. Харламповича (1916), С. Шестакова (1916), М. Петровского (1917), М. Ашмаріна (1929), О. Селіщева (1929) і С. Малова (1939), почесного члена АН Д. Овсянико- Куликовського (1907). У дужках вказаний рік присвоєння академічних звань. Вступ названих учених до Товариства відбувся в казанський період їх життя.

Шпилевский С. О задачах деятельности Казанского общества археологии, истории и этнографии и о возможном содействии Обществу со стороны жителей местного края // Известия Общества археологии, истории и этнографии (далі - ИОАИЭ). - 1884. - T. III. - C. 30-31.

Сидорова И. Поступают «сведения о группировке черносотенного элемента в Обществе археологии, истории и этнографии при Казанском университете...» (ОАИЭ в первые годы Советской власти, 1917-1924 гг.) // Гасырлар авазы - Эхо веков. - 2003. - № 3/4. - С. 98.

ИОАИЭ. - 1921. - Т. ХХХІ. - Вып. 2-3. - С. 249.

Садыкова Р. Я служил любимому мной делу и сохранял ценнейшее достояние Знания и Культуры // Гасырлар авазы - Эхо веков. - 2001. - № 3/4. - С. 215-216.

Султанбеков Б.Ф., Малышева С.Ю. Трагические судьбы.