З 90-х рр. ХХ ст. історія України XVII-XVIII ст. перетворилася на об'єкт особливої уваги вітчизняних істориків. У цей час перевидано низку досліджень відомих українських дореволюційних істориків: Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, А. Скальковського, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, О. Кащенка та інших, що дає можливість відновити і переосмислити напрацьоване в минулому. Побачили світ праці репресованих вітчизняних істориків, які роками перебували у спецсховищах, стали доступними твори зарубіжних істориків, на які було накладено табу, налагоджено творчий діалог з істориками діаспори. Все це дало можливість сучасним науковцям із висоти ХХІ ст. здійснити спробу ще раз перегорнути сторінки героїчної і трагічної козацької минувшини, щоб знайти свої відповіді, але водночас повністю не опановані питання відносно ролі козацтва в історії України та Європи.

У цьому контексті слід згадати здобутки історика нової генерації, фахівця з історії козацько-гетьманської доби В. Смолія. Впродовж тривалого часу науковець досліджує різні аспекти існування козацтва. Підсумок - низка робіт, серед яких заслуговує на увагу «Феномен українського козацтва в загально історичному контексті». Дослідник доводить, що на тлі соціально-економічних реалій - неухильного зростання різних форм землеволодіння і посилення соціального гноблення рядових козаків, селян - розвивалося політичне життя Січі. Науковець проводить дуже цінну думку, що «Січ могла вижити й забезпечити собі нормальне функціонування лише за однією умовою - відносної внутрішньої стабільності та громадського миру» [8]. Та у XVIII ст., в період існування Нової Січі, не було стабільності і громадського миру, як наслідок - наявність гострих соціальних конфліктів в середовищі січової громади, що неминуче призвело до розвалу Січі, її ослаблення, до перетворення її на легку здобич царату. В. Смолій ґрунтовно досліджує проблему - роль козацького ідеалу в розвитку соціальної активності селянства і робить висновок: козацтво не минуло і не могло минути безслідно в історії українського народу. У статті «Українська козацька держава» [9] В.А. Смолій намагається знайти відповідь на питання: чи мала козацька республіка перспективи для свого розвитку? Науковець доводить - ні, не мала. Логіка історичного процесу полягала в тому, що в складі абсолютистської монархічної Росії Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена перспективи незалежного існування й рано чи пізно мала розчинитися в загальноімперських органах правління. Так воно і сталося.

Українсько-російські відносини, стосунки між Російською імперією та народом України і козацтвом в тому числі, досліджували В. Горобець і О. Струкевич у роботі «Українсько-російські політичні відносини (XVII-XVIII ст.)» [10]. Науковці намагаються довести, що починаючи з другої половини XVII ст. і особливо у XVIII ст., домінантою у політиці Росії щодо України була політика поглинання української державності імперськими структурами. Автори детально відображають «нейтралізацію» козацтва, як суб'єкта української політики, що втратило свою історичну роль вагомої верстви, на яку спиралася Українська держава. Негативні наслідки відносин Росії стосовно України, і Запоріжжя зокрема, констатує В. Пірко. На основі фактичного матеріалу автор простежує ретроспективу наступу царату на землі Війська Запорозького з метою посилення нагляду над Запоріжжям. «Під виглядом зміцнення своїх південних кордонів царський уряд на землях Запорозької Січі зводив окремі фортеці, цілі укріпленні лінії, селив військово-землеробські поселення, посилював контроль над Військом Запорозьким і все більше втручався в його внутрішні справи» [11]. Певну інформацію стосовно українсько-російських відносин у XVIII ст. можна запозичити у канадського професора Зенона Когута, який в роботі «Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини, 1760-1830» аналізує ці відносини і робить висновок: Росія і Україна з її Запорожжям, козацтвом - це дві різні політичні системи [12]. Конфлікт між цими системами був неминучий - козацька республіка не могла співіснувати з російською автократією. Книга З. Когута фактично і є історією цього конфлікту, з особливою увагою до його заключних, найдраматичніших сторінок. Дослідження зосереджене на трьох принципових питаннях. По-перше, походження, історичне обгрунтування та втілення російської політики щодо України та інших автономних регіонів. По-друге, реакція українського суспільства на імперську інтеграцію. По-третє, успішність цього процесу і його вплив на імперію і на українське суспільство.

Та є й альтернативна думка відносно стосунків України з Росією у XVIII ст. З цього приводу є необхідність зупинитися на роботі Є. Ситника, який розробив теорію етно- економічного симбіозу Запорозької Січі (Нової) з північним сусідом - Росією. За його теорією, між Російською імперією та Січчю існувала особлива форма взаємокорисного співіснування: запорожці надавали свою військову допомогу імперії для захисту її південних кордонів від татар, а отримували від Росії необхідні продукти і речі (зброю, наприклад) для життя. Симбіоз скріплявся спільною релігією [13].

Заперечливою відносно теорії Є. Ситника про симбіоз Росії і Запоріжжя можна вважати роботу О. Мірущенка «Економічний розвиток війська Запорозького у роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр.» [14]. Дослідник на основі фактичного матеріалу доводить, що запорізька економіка могла розвиватись автономно, забезпечуючи себе майже всім необхідним для існування і, навіть, вела активну торгівлю із Росією, Туреччиною, Гетьманщиною, Слобожанщиною. Нова Січ, на думку автора, економічно не залежала від Росії, що стало однією з причин її знищення. Існування різних точок зору на те чи інше питання ще раз підтверджує той факт, що на сучасному етапі