з їхніми відмінностями. Стрижневою лінією процесу поглинання українських земель, зокрема Запоріжжя, Росією було знищення, поступова ліквідація всіх атрибутів суверенності. З цією метою царизм застосовував усі заходи. Знищення Гетьманщини та заснування другої Малоросійської колегії - ці події наближали Запоріжжя до кінця його існування. О. Струкевич доводить це дуже впевнено у статті «Про остаточне знищення гетьманства на Україні та заснування другої Малоросійської колегії» [25]. Для розгляду цією проблеми науковець аналізує історичний документ - «Прошення Малоросійського шляхетства». Вивчення змісту документа дало можливість глибше обґрунтувати зроблений висновок: значна частина козацької старшини була відірвана від народу і, як наслідок цього, державно- автономістський рух українського народу був приречений на поразку. Прагнення старшини до збагачення призвело до непорозуміння її з народними масами. Безумовно, однією з причин ліквідації Запорозької Січі була участь козаків у різного роду соціальних протестах, особливо гайдамаччині. Цією думкою проникнута стаття О. Гуржія «Останні «лицарі свободи» [26]. Загострення соціальних суперечностей було основною причиною таких виступів. Науковець наводить приклади, які спонукали козацтво, посполитих протестувати проти існуючої дійсності: зростання та зміцнення старшинської земельної власності, обмеження прав рядового козацтва, примусове використання безплатної козацької праці у старшинських маєтках. Усе це погіршувало становище козацького стану. Не маючи змоги за власний кошт відбувати військову службу, значна частина козаків змушена була виписуватися з козацького стану і займатися заробітчанством, промислами. Інша ж частина поповнювала лави «бунтарів», повстанців, месників, організовуючи масові вибухи проти соціального гноблення. Імператрицю такий стан речей турбував. Різного роду виступи козаків, їх участь у селянсько- козацьких війнах проти можновладців закріпили рішення Катерини ІІ ліквідувати Запорозьку Січ.
Звівши нанівець політичну автономію Гетьманщини, Росія спрямувала свою енергію на ліквідацію запорозької Січі. Імперські урядовці не могли примиритися з демократичними традиціями, самостійністю, незалежністю Січі. Зруйнування російськими військами Січі 4 липня 1775 р. - одна з найтрагічніших подій в історії України. Про цю подію написано чимало, але заслуговує особливої уваги низка статей, серед яких, зокрема праці П. Александрова «Військова операція зруйнування Запорозької Січі», «Зруйнування Запорозької Січі», «Зруйнування Запорозької Січі: погляд сучасників», «Зруйнування Запорозької Січі і позиція французької дипломатії» [27-30]. У даних статтях підготовка та здійснення російським урядом ліквідації носія української державності - Запорізької Січі висвітлюється на основі невідомих досі матеріалів. Знайдені автором документи, більшість з яких зберігаються в російських архівах, дозволяють повніше висвітлити цю подію, уточнити деякі аспекти операції. Науковець на підставі фактів уточнює, що ініціатором скасування Запорозької Січі була імператриця Катерина ІІ, новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін та президент другої Малоросійської колегії граф П. Румянцев. Вражають статистичні дані, які наводить автор. Так, для здійснення військової операції по знищенню Нової Січі російський уряд зібрав величезні сили, їх основу склали добре навчені частини російської армії - 31 полк і 37 ескадронів. Загальна кількість військ, спрямованих на захоплення запорозьких Вольностей, сягала 65 тис. осіб. Таємно, ретельно спланувавши військову операцію для знищення Запорожжя, використовуючи раптовість нападу, значну перевагу в людях та артилерії, російські війська досить швидко (з 25 травня до 8 червня 1775 р.) оволоділи запорізькою територією.
Отже, сучасні науковці, досліджуючи історію Нової Січі, аргументовано підходять до вивчення цього питання. Можна стверджувати, що українська історична думка у вивченні історії Нової Січі досягла певного рівня, успіху, привертає до себе цікавим концептуальним мисленням, свіжою фактологічною, оригінальною за стильовим аспектом і досить вичерпною інформацією. Спірні питання намагаються осмислювати у контексті того часу, неупереджено, толерантно відносно оцінок складних історичних подій, явищ. Безумовно, розглянуті роботи не вичерпують усього розмаїття питань, пов'язаних з історією Нової Січі, та все ж більш-менш детально, об'єктивно і ґрунтовно її висвітлюють. Хоча залишається велика кількість питань, які ще чекають свого науковця, а саме: економічні передумови ліквідації Нової Січі, місце та роль її в процесі освоєння Півдня України; чи існував між Запорозькою Січчю та Російською імперією взаємовигідний симбіоз чи це лише поглинання російським царатом нових земель. Українська історіографія донині не має особливих досягнень у визначенні місця і ролі саме Нової Січі в історії українського народу. Це питання є маловивченим. Більшість дослідників козаччини дають загальний аналіз козацької доби, її ролі, значення в історії України і не торкаються конкретно історії Нової Січі. Є надія, що в майбутньому це питання не залишиться поза увагою істориків і буде з'ясована роль Нової Січі у вітчизняній історії.ЛІТЕРАТУРА
Апанович О.М. Архів Коша Запорозької Січі //Архіви України. - 1998. - № 6. - С. 13-27.
Калакура Я.С. Українська історіографія. - К.: Ґенеза, 2004. - С. 155-457.
Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. - Харків: Вид-во Харківського ун-ту, 1970. - 202 с.
Марченко М.І. Українська історіографія (з найдавніших часів до середини ХІХ ст.). - К.: Вид-во Київського ун-ту, 1959. - 213 с.
Історія Українського козацтва. В 2-х т. - К., 2006. - 369 с.
Українська історіографія на зламі ХХ-ХХІ ст., здобутки, проблеми / Ред. Л. Зашкільняк. - Львів: Вид-во нац.ун-ту ім. І. Франко, 2004. - 392 с.
Апанович О.М. Архів Коша Запорозької Січі. - С. 18.
Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загально історичному контексті // Український історичний журнал. - 1991. - № 5. - С. 66.
Смолій В.А. Українська козацька