24 листопада 1938 р. у Берхтесґадені, під час переговорів із Гітлером, румунський король Кароль II висловив зацікавлення у збереженні української автономії, пояснюючи свою позицію бажанням мати незалежні від Угорщини комунікації. Дослідники вважають, що Гітлер навмисне не дав чіткої відповіді на запитання румунської сторони щодо німецьких планів у карпатоукраїнському питанні. Через два дні в розмові з Г. Герінгом румунський король запитав про німецьке ставлення до України в широкому розумінні слова в разі звільнення її від більшовицького режиму Москви і перетворення на самостійну державу. Німецький фельдмаршал відповів, що Берлін буде підтримувати український визвольний рух у будь-який спосіб. Кароль II прагнув з' ясувати, чи німецькі плини створення Великої України стосуються українських земель у складі Румунії. Король висловив негативне ставлення до створення спільного польсько- угорського кордону [14]. Проте, на жодне питання, поставлене румунською стороною, не було дано чіткої відповіді. Тому не дивно, що з кінця 1938 р. Румунія, за ініціативою новопризначеного міністра закордонних справ Г. Гафенку, повертається до позиції зближення з Польщею і, навіть, до певної нормалізації стосунків з Угорщиною [15]. Це означало, що Бухарест дещо переглянув позицію у карпатоукраїнському питанні.

Певні архівні матеріали польського МЗС дають можливість прослідкувати як позицію офіційного Бухареста, так і різних політичних течій Румунії, репрезентованих їхніми друкованими органами, у питанні вимоги надати українцям автономію у Польщі [16].

Засоби масової інформації Румунії виявили велике зацікавлення цією проблемою. Услід за телеграмами з цього приводу газети помістили велику кількість статей зарубіжних видань та коментарі до них, а також статті вітчизняних журналістів. Найчастіше румунська преса використовувала матеріали з польських та французьких газет. Говорячи про вимогу українських послів у польському Сеймі автономії для українських земель, всі без винятку газети та журнали вказували на Німеччину як джерело неспокою на українських землях Польщі. Румунська преса пов'язувала справу вимоги української автономії у Польщі з справою Клайпеди та італійським ревізіонізмом [17].

У газеті «Universulu» була опублікована стаття «Що означає і чим є Україна». Землі, що зазвичай носять назву «Україна», автор називає степами, які були колонізовані поляками наприкінці XVI ст. Далі у статті сказано, що ототожнення сучасної України з Давньоруською державою Київська Русь є історичною фальсифікацією. Говорячи про джерела автономного українського руху в Польщі, автор не вирізняється від своїх колег. «У гру, входять нові сили, - пише він, - ті, кому потрібна зміна статус-кво у Східній Європі. Це є причина, через яку українська справа так несподівано актуалізувалась» [18].

Радник польського посольства в Бухаресті А. Понінський зазначав у своєму звіті до Варшави, що в жодній румунській газеті не вказувалося на існування української небезпеки для самої Румунії. Журналісти повністю ігнорували існування 800 тис. українців у Буковині та Бессарабії'. Таку «забудькуватість» газетярів польський радник пояснював «чутливістю» румунської цензури [19].

Новий міністр закордонних справ Румунії Г. Гафенку не збирався протестувати проти прилучення Карпатської України до Угорщини. Він прагнув здобути, при можливості, щось для Румунії. У Бухаресті не забули, що пропонував Ю. Бек під час жовтневих переговорів. Румунська преса стала друкувати численні матеріали, в яких містилися територіальні претензії на окремі села Карпатської України, де проживали румуни, а також на територію, через яку проходила залізнична колія Марамош - Сігет - Коломия [20]. Однак такі пропозиції не знайшли порозуміння у офіційного Будапешта, де ні з ким не збиралися ділитися майбутньою «здобиччю» і прагнули повернути втрачене Семиграддя. Г. Гафенку просив Берлін стати посередником у цій справі між Угорщиною та Румунією. Однак Німеччина в той час не захотіла брати на себе роль арбітра [21].

З січня 1939 р. радник польського посольства у Бухаресті повідомляв у Варшаву, що останнім часом українська проблема зникла зі сфери зацікавлення преси, яка ще тиждень тому твердила, що за розвитком даної проблеми румунська громадськість повинна уважно слідкувати як за такою, що зачіпає її інтереси. На думку польського дипломата, така різка зміна була спричинена декількома факторами: вісткою про надання Закарпаттю урядової назви «Карпатська Україна», що викликало величезне незадоволення, а також зростанням українського національного руху на Буковині і Бессарабії [22].

Коли стало зрозумілим, що німці відвертаються від ідеї самостійності Карпатської України, 10 лютого 1939 р. міністр закордонних справ Румунії Г. Гафенку заявив німецькому послові у Бухаресті, що Румунія готова переглянути свою позицію щодо цих українських земель [23]. Під час зустрічі було заявлено, що для Бухареста не існує більше проблеми «Карпато-України» і Румунія не має жодного інтересу до цієї країни. У руслі політики налагодження більш тісних стосунків із Польщею Румунія приєдналася до польсько-угорської економічної блокади Карпатської України. На початку березня Румунія припинила їй поставки зерна [24]. Оцінюючи міжнародну ситуацію, в Бухаресті бачили, що бажання Румунії зберегти Карпатську Україну не знаходить підтримки в жодній країні Центрально-Східної Європи.

4-7 березня 1939 р. відбувся офіційний візит до Варшави міністра закордонних справ Румунії Г. Гафенку. Цим візитом польська сторона залишилась задоволена, оскільки вдалося досягти порозуміння з усіх питань. Було, зокрема, домовлено про тісне співробітництво між Польщею, Румунією та Угорщиною. У заяві для преси Г. Гафенку підкреслив спільність поглядів із Польщею