у питанні Карпатської України [9, с. 120]. Тому, коли розпочалась угорська інтервенція у Карпатську Україну, польське МЗС задоволено відзначило, що румунські газети обмежились лише поданням уривків закордонних інформаційних агентств, не друкуючи на цю тему жодних власних коментарів чи статей [26]. До цього ж Румунія видала Угорщині українських січовиків, які після кровопролитних боїв відступили на її територію. Згідно з міжнародним правом, січовики мали бути інтерновані на території Румунії, а не передані в руки другої воюючої сторони. Тому Бухарест є відповідальний за життя сотень розстріляних у той час угорцями січовиків, яких, як пояснювала згодом Румунія, передали Угорщині «помилково» [27].
Як ми вже зазначали, румунський уряд виступив проти передачі Закарпаття Угорщині. Незважаючи на те, що події в Карпатській Україні знайшли співчуття і серед румунських українців, Бухарест більше хвилювала перспектива посилення Угорщини. Закарпаття цікавило Румунію в тому контексті, що воно з'єднувало її територію транспортними шляхами з Центральною Європою.
Проте, позиція Румунії стосовно українського питання серйозно похитнулася після підписання радянсько-німецького Пакту про ненапад. Інтерес СРСР до Бессарабії та Північної Буковини не зустрічав протидії Берліна. Адже цей регіон, згідно з таємним додатковим протоколом від 23 серпня 1939 p., входив до «сфери впливу» Румунії. Крім цього, війська Німеччини були зайняті на Західному фронті. За таких умов німцям не залишалося нічого іншого, як погодитися із намірами Москви невідкладно розв'язати «бессарабське питання», а також не чинити опору радянським претензіям на Північну Буковину, про яку не йшлося в таємному радянсько-німецькому протоколі. В свою чергу, Радянський Союз в ультимативній формі зажадав від Румунії негайного звільнення означених територій. Міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп дав послу Німеччини в Румунії Я. Фабріціусу настанову: «Вам наказується негайно відвідати Міністра закордонних справ і повідомити таке: радянський уряд інформував нас про те, що він вимагає від румунського уряду передання СРСР Бессарабії і північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією та Радянським Союзом, ми можемо лише порадити румунському урядові поступитися вимогам радянського уряду» [28]. Бухарест прийняв радянський ультиматум. 28 червня 1940 р. Червона Армія переходить р. Дністер, а 30 червня виходить на новий кордон з Румунією. За порадою німецької сторони румунська армія відходила організовано, без бою, і внаслідок акції до УРСР було приєднано Північну Буковину, яка разом з Хотинським повітом Бессарабії стала Чернівецькою областю, а також південні повіти Бессарабії, перетворені на Ізмаїльську область [29].
Коли Німеччина розробляла плани колонізації України, Румунія заявляла про своє історичне право володіти Півднем України від Буковини до Одеси. 22 червня 1941 р., з віроломним нападом Німеччини на СРСР, союзниця гітлерівців Румунія знов «поставила ребром» питання стосовно повернення своїх колишніх володінь в Україні. За згоду в участі у війні проти СРСР А. Гітлер задовольнив територіальні претензії союзника. Нова румунська провінція під назвою «Трансністрія» складалася з Одеської, південних районів Вінницької і західних районів Миколаївської областей. До складу Румунії були також введені Чернівецька та Ізмаїльська області. До речі, англійський історик А. Тейлор вважав, що назва «Трансністрія» збігається з російською назвою частини цих територій - Придністров'я [30].
Для управління переданими Румунії українськими територіями було створено 3 губернаторства: «Бесарабія» (до якого увійшла Ізмаїльська область УРСР), «Буковина» (територія Чернівецької області), та вже згадана «Трансністрія». Ці губернаторства румунською владою було поділено на повіти, волості та сільські громади. Але, на відміну від Північної Буковини та Бессарабії, «Трансністрія» формально до складу Румунії не увійшла. У відповідності до угоди від 30 серпня 1941 р., Румунія отримала лише німецький мандат на здійснення «тимчасової адміністрації» та економічної експлуатації територій між Дністром та Бугом. Адміністрація міст та волостей в цьому регіоні складалася переважно з військових та цивільних румунів. Хоча в селах та містечках на посади старост призначалися і представники місцевого населення. На цих землях Румунія розпочала люті репресії стосовно українського населення, було заборонене будь-яке українське суспільне життя. Диктатор Антонеску звернувся до Німеччини з проханням обмежити розміри решти українських земель, «щоб не створювати великого слов' янського регіону на румунському кордоні». 21 липня 1941 р. румунський посол передав німцям прохання румунського уряду про те, «щоб майбутня українська держава (якщо вона буде створена) не була надто велика, бо Україна з 40-мільйонним населенням чинитиме тиск на Румунію та інші європейські держави». Посол особливо просив німецьких політиків, щоб Галичину не приєднували до України, а зробили її частиною Німеччини, адже тоді можна було б мати «прямий зв'язок між Німеччиною та Румунією» [31].
З початком визволення території України від німецько-фашистських та румунських окупантів був відновлений той адміністративно-територіальний устрій, який був тут затверджений ще в 1940 р. Але поряд з відновленням діяльності Рад на цих територіях поряд з ними створювались і традиційні органи сільського самоврядування - сільські громади, які виконували функції допоміжних органів Рад. Але, на відміну від території великої України, де військовий стан був скасований указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р., на території Чернівецької області - лише 4 липня 1946 р. [32].
Таким чином, усі експансіоністські плани довоєнної Румунії стосовно українських земель, були пов'язані з політикою гітлерівської Німеччини, без якої диктаторський режим Антонеску