Союзу, де звертали увагу, що всі попередні листи-скарги на адресу прокуратури України, до редакції журналу «Перець» не дали результату, оскільки всі вони пересилалися до райкому партії [24]. Комісія Міністерства держконтролю підтвердила факти правопорушень, присвоєння головою колгоспу цегляного будинку, розкрадання сільськогосподарської продукції та інші зловживання. Наслідком такої поведінки керівництва колгоспу стало зниження трудової дисципліни в колгоспі, на полях залишилися незібраними кукурудза, капуста, картопля, буряки. Така ситуація, звісно, була реакцією звичайних колгоспників не тільки на дії голови, а також на зневажливе ставлення до проблем села з боку районних партійних та радянських інституцій.
Отже, найпоширенішою формою протесту проти дій місцевих керівників були виступи з критичними зауваженнями на адресу голів колгоспів та сільрад під час загальних зборів членів артілі. У випадку неможливості вирішити проблеми на місці найактивніша категорія мешканців сіл писала скарги до районних парткомітетів. Однак, зазвичай, як повідомляли селяни в наступних листах до центральних керівних органів, районне начальство було «підгодоване» головами колгоспів і всі перевірки та рішення в цілому мали рекомендаційний характер і, як правило, не виправляли ситуацію. Такий тісний зв'язок голів колгоспів із районними парткомітетами був зрозумілим українському селянинові, який, як виходить, досить добре рахував, стежив і робив відповідні висновки.
Селянство в цілому було досить добре проінформованим стосовно найголовніших документів, які регулювали і стверджували радянський спосіб життя. Дуже часто у своїх скаргах та листах колгоспники посилалися на Конституцію та Статут сільськогосподарської артілі. При цьому зауважимо, що селяни сприймали з повною довірою ці документи і вважали необхідним дотримуватися демократичних засад в управлінні колгоспами, неодноразово звертаючи увагу на порушення цих принципів у процесі розбудови радянсько-колгоспного життя.
Недовіра місцевим урядовцям була характерна українському селу з причини неуважного ставлення останніх до потреб селян, що проявлялося в практичній бездіяльності партійних та радянських органів України. Зазвичай, скарги, спрямовані на адресу райкомів, розглядалися досить довго і, як правило, рішення, прийняті за результатами перевірок, не задовольняли суб'єктів сільського способу життя. Така ж доля чекала й на листи-скарги, спрямовані до обласних інстанцій - вони надходили звичайним шляхом: від радянських - до сільськогосподарських відділів, а звідти на розгляд районних керівників. І знову - ніякої реакції на поведінку голів колгоспів. Виявлялося, що надійніше для селян було написати листа- скаргу до ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР, оскільки саме в цьому випадку на село прибувала комісія Міністерства держконтролю, яка виявляла різноманітні зловживання і вживалися відповідні заходи щодо правопорушників.
Така практика згубно впливала на морально - психологічну ситуацію на селі, від якої залежав мікроклімат у мікросуспільстві, а, звісно, і результати роботи. Неповага до колгоспного селянства викликала різноманітні форми протесту, і трудова дисципліна набувала неабиякого значення, оскільки багато хто, критикуючи місцеве начальство, не виходив на роботу в колгосп, шукав інших засобів заробітку і, зрештою, відбувався відтік колгоспників до міст і селищ.
Таким чином, морально-психологічна ситуація на селі у 1950-х рр. була досить складною. Женучись за високими показниками розвитку сільського господарства, керівництво дуже часто порушувало принципи, які декларувалися в основних документах. З одного боку, село перебувало під партійно-політичним тиском, спрямованим на активізацію участі колгоспників у громадському виробництві, зростання творчої ініціативи. Характерними були ейфорійні настрої щодо світлого майбутнього, найскорішої побудови комунізму тощо. З іншого - на селі існувало безліч негативних недемократичних, нерадянських заходів, які в цілому сприймалися селянством як порушення селянських прав і свобод. Мабуть, це засвідчує господарські риси селянського менталітету. Хоча колгоспники не сприймали колгоспне майно як свою власність, їх інтереси дуже тісно були пов'язані з матеріальним еквівалентом вкладеної у громадське виробництво праці. Отже, зважаючи на те, що селяни вели у 1950-х рр. здебільшого нужденне існування, виконуючи тяжку фізичну працю, вони розуміли, що на селі створився прошарок сільського населення, який майже безконтрольно користувався своїми
повноваженнями, нехтуючи демократичними засадами управління колгоспами. Це викликало конфліктні ситуації, такі як відмова працювати в громадському господарстві, критика начальства, неявка на загальні збори колгоспників, відмова голосувати, написання листів-скарг тощо. Настрої селян відзначаються насамперед недовірою до сільської адміністрації, партійних та радянських органів нижчих рівнів і, навпаки, вірою у справедливість центральних органів влади. Останнє яскраво свідчить про виразні ментальні риси селянства щодо обожнювання центральної влади. Психологічні та політичні настрої в українському селі простежуються у висловленні одного з колгоспників, який у 1959 р. писав скаргу на грубу поведінку голови колгоспу: «З такими працівниками як .., ми ще три століття не доберемося до вершин комунізму, що вже ясно не видно» [25].ЛІТЕРАТУРА
Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. - Т. 2. - К.: Наукова думка, 2006. - С. 441-476.
Баран В. Україна 1950-1960-х рр. Еволюція тоталітарної системи. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1996. - 448 с.
Талан Є.П. Колгоспи Української РСР в період завершального будівництва соціалізму (1951-1958 рр.). - К.: Наукова думка, 1966. - 160 с.
ЦДАВО. - Ф. 539, оп. 1, спр. 3410, арк. 4-19.
Там само, арк. 20-27.
Там само, арк. 45-47.Там само, арк. 47.
Там само, арк. 49.
Там само, арк. 50.
Там само, спр. 3412. - 104 арк.
Там само, арк. 4.
Там само, арк. 5.
Там само, арк. 7.
Там само, арк. 6.
Там само, арк. 7.
Там само,