Указом було намічено пом'якшення впливу на народжуваність викривленого війною співвідношення статей. Скасовано фінансову відповідальність чоловіка за народження позашлюбної дитини. Натомість встановлена державна допомога для одиноких матерів - 125 крб на одну дитину щомісяця до досягнення 14 років (за умов продовження навчання в повній середній школі - до 17 років) [22].

Визнавалися необхідними заходи спонукального характеру щодо осіб, «які ухилялися від шлюбу» або «хоча і перебувають у шлюбі, але відмовляються від створення потомства при наявності до цього повної можливості». Крім податку на бездітних, було прийнято податок на малодітних, які мали 1-2 дітей. Оподаткування поширювалося на чоловіків віком від 20 до 50 років та жінок віком від 20 до 45 років. Розмір податку залежав від категорії населення. Зокрема, для громадян, які сплачували прибутковий податок: за умови їхньої бездітності передбачався податок у розмірі 6 %; за наявності однієї дитини - 1 %; двох дітей - 1/2 % від прибутку. Для колгоспників, одноосібників та громадян, котрі входили до складу господарств, з яких стягувався сільгоспподаток: за умов бездітності - 150 крб, за наявності однієї дитини - 50 крб, двох дітей - 25 крб за рік. Для інших громадян - 90, 30 і 15 крб за рік відповідно [23]. При цьому далеко непоодинокими є приклади неправильного оподаткування, зокрема робітників віком понад 50 років.

Повоєнним законодавством з метою зміцнення шлюбу, була ускладнена процедура розлучення, введено оплату за подавання заяви - 100 крб, підвищено розміри грошових стягнень при оформленні розлучення. Вони стали складати від 500 до 2000 крб.

Оскільки одним із головних чинників низького рівня народжуваності називалося штучне переривання вагітності, набула поширення кампанія боротьби з абортами. Указом від 8 липня 1944 р. було встановлено кримінальну відповідальність: за незаконний аборт жінки каралися одним роком примусових робіт, а при повторному - ув'язненням терміном до 3 років; лікарі - від 3 до 5 років ув'язнення [24]. На місцях створювалися абортивні комісії у складі завідуючого райздороввідділу, лікарів-гінекологів та представників спілки медсанпраця, прокуратури, райвиконкому. Вони мали уважно прислухатися до причин, що змусили вагітну зробити аборт; проводити масово-агітаційну роботу та залучати громадськість у подолання цього явища шляхом лекцій, бесід. Інформація про кожен випадок аборту мала передаватися головними лікарями дільниць в органи прокуратури протягом 24 годин. Після передачі справи з абортарію до прокуратури райпрокурор протягом 24 годин мав вирішити питання про порушення кримінальної справи і передати матеріали слідчому для ведення слідства. По закінченню слідства всі випадки абортів передавалися до суду для розгляду протягом 10-денного терміну. В комплексному плані боротьби зі злочинними абортами наголошували: «Жоден випадок не можна залишати без покарання» [25].

На тлі відсутності протизаплідних засобів аборт був майже єдиним механізмом внутрішньосімейного регулювання. Його заборона, хоча і могла надати швидкий ефект, була досить жорстким заходом, що втручався в приватне життя. Вихід із цієї ситуації жінки знаходили, але часто з тяжкими наслідками для здоров'я. Згодом зростав негатив від шкоди, заподіяної жінкам нелегальними абортами. А головне - виявилося, що заборона аборту могла стримати окремих жінок, а не змінити демографічну поведінку загалу. Спроби влади стримати процес зниження народжуваності забороною абортів, що діяла до 1955 p., зумовили зростання нелегальних абортів. Так, по Сталінській області в 1944 р. кількість абортів у нелікувальних закладах була в 5,2 рази більша від здійснених на підставі медичної комісії. А в 1945 р. таке перевищення становило вже 6,4 рази [26]. Відомо, що смертність від абортів, проведених нелегально, в десятки разів вища (понад 80 % помирало від сепсису). У 1955 р. заборону абортів було скасовано Указом Президії Верховної Ради СРСР. Мета цього заходу полягала в «наданні жінці права самій вирішувати питання материнства, а також у попередженні шкоди, якої завдають здоров'ю жінки аборти, що проводять поза лікарнями» та часто неосвіченими особами [27]. Стрімкого падіння народжуваності після легалізації аборту, попри всі очікування, не відбулося, натомість рівень смертей від абортів в Україні різко зменшився.

Указ 1944 р. містив статті, які гарантували працевлаштування вагітних жінок. Зокрема, за відмову в прийомі на роботу за мотивами вагітності повинно слідувати покарання ув 'язненням до одного року. Водночас за відмову в прийомі на роботу одиноких матерів і годуючих матерів покарання не передбачалося. Тому їм рішуче відмовляли. Завідуючий шахтою № 10 Сталінської області відкрито заявляв: «Матері як працівники не потрібні, беріть розрахунок, бо ви не даєте видобутку, а лише ходите годувати дітей» [28]. Парадокс того часу в тому, що цього начальника, від якого за будь- яких обставин вимагали виконання плану видобутку, можна зрозуміти. Крізь подібні факти проривався пріоритет державних цінностей над людськими, що було властиво для практики повоєнного життя. Взагалі в указі проглядається конфлікт державних інтересів щодо жінок: жінка-мати і жінка-робітник. З одного боку, збільшення відпустки з вагітності і пологів з 63 календарних днів до 77, з іншого - збереження можливості залучати жінок до понаднормових робіт (до 4 місяців вагітності) [29].

Внаслідок вибору існуючою