Завдання відділу пропаганди полягало в цензуруванні й забороні розповсюдження у вільній торгівлі видань радянської доби; контролі за усіма культурно-освітніми та мистецькими організаціями, самодіяльністю у навчальних закладах; виданні брошур німецькою мовою про життя й культуру українського народу; контролі та затвердженні всіх вивісок і оголошень у місті. Керівник відділу пропаганди зобов'язувався звітувати про виконання поставлених завдань перед головою міста Києва, німецькою військовою і цивільною владою, службою безпеки.

Відділ пропаганди складався з восьми підвідділів: загального, жіночого, позашкільної освіти, поліграфії, контролю книжок та різних друків, наочної пропаганди, радіопропаганди, плакат-бюро. Так, у загальному підвідділі восени 1941 р. працювало дев'ять осіб. Відповідальним за роботу преси був головний редактор київської газети «Українське слово» І. Рогач. Підвідділ приймав оголошення, цензурував матеріали, що надходили до друку, передавав їх до редакції періодичного видання, а також здійснював контроль за продажем газети [10]. Після «чистки» наприкінці 1941 р., що була пов'язана із забороною легальної діяльності українських націоналістів, відділ пропаганди було реорганізовано у сектор інформації при відділі освіти й культури, а з 1943 р. знову розгорнуто у відділ пропаганди київської міської управи.

Діяльність органів пропаганди й редакцій періодичних видань регламентувалася розпорядженнями А. Розенберга. На початку війни він підписав директиву щодо роботи преси й пропаганди на східних окупованих територіях. Постанова передбачала видання місцевих газет під контролем рейхскомісарів для того, щоб населення не залишалося без джерел інформації, оскільки це вважалося політично недоцільним.

Дозвіл на видання газет залежав від наявності в кожному окремому випадку політично надійних видавців і редакторів, а також достатньої кількості німецьких цензурних органів. Дозвіл на видання німецьких газет і роботи радіослужб надавало міністерство східних окупованих територій на підставі пропозицій рейхскомісарів, з поміткою про обов'язкову підтримку контактів з органами НСДАП [11]. Передбачалося, що преса й пропаганда на східних окупованих територіях повинні усіма засобами переконливо доводити економічну міць і політичну потужність націонал-соціалістського рейху, непереможність німецького вермахту. Населенню слід було пояснювати, що метою більшовизму є руйнування соціально-економічних здобутків Німеччини і створення натомість нікчемних умов існування, як це сталося у Радянському Союзі. А після звільнення народів СРСР від більшовизму націонал-соціалістська Німеччина наведе порядок, користуватися яким населення зможе у разі повної співпраці з новим режимом. Тому обов'язком преси й пропаганди було підкреслення головного гасла визволення: «Праця і ще раз праця!» [12].

Розпорядження А. Розенберга доповнювалися директивами міністра пропаганди. Так, 6 червня 1941 р. Й. Геббельс у своєму щоденнику записав: «ніякого антисоціалізму, повернення до царизму. У пропаганді не критикувати відкрито розгром Російської імперії, адже тим самим ми наштовхнемося на армію, яка є великоруською. ...Земля - селянам, але тимчасово зберегти колективні господарства, щоб принаймні врятувати врожай. Таврувати неспроможність більшовизму в усіх сферах життя, Сталіна та євреїв, що стоять за ним» [13].

Згідно з інструкцією міністерства східних окупованих територій за березень 1942 р. місцева преса зобов'язувалася розглядати антибільшовицьку тематику і сферу німецько-української співпраці, а, головне, дотримуватися низки вимог: поняття «Україна» застосовувати лише у територіальному, а не в державному сенсі; Рейх - захисник, а не союзник України; німецькі збройні сили є не окупантами, а рятівниками; про Адольфа Гітлера говорити з додаванням словосполучення «фюрер - визволитель» [14].

16 грудня 1942 р. Розенберг доповнив попередні директиви наступними положеннями: слід розпалювати ненависть до Москви, і не лише до більшовизму, який є винуватцем нинішнього жахливо злиденного становища країни, а й ненависть до всього великоросійського загалом, проти якого Україна боролася в часи Хмельницького і пізніше разом із Карлом XII; необхідно розворушити спогади про голодомор, що забрав життя мільйонів людей, про двадцятирічну безперервну боротьбу більшовиків проти українських селян, які були колись свідомими власниками; потрібно вказувати, що порятунок від нинішнього злиденного становища потребує тривалого часу, і відбуватиметься не один день і не під час війни. Спочатку слід акцентувати увагу на тому, до чого взагалі призвів в Україні 20-річний більшовицький терор; пояснити, що остаточне врегулювання фюрером українських справ може бути здійснено лише після детального ознайомлення із ситуацією, але передусім лише на основі дій самих українців у сучасній війні; оздоровлення країни у будь-якому разі потребує багаторічного німецького управління [15].

Необхідність посиленої пропаганди ідеї включення народів СРСР до європейської спільноти пояснювалася метою збереження національних систем для ефективної боротьби з більшовизмом. А. Розенберг постійно наголошував на потребі проведення окремої пропаганди для народів східних територій, подаючи її в історичному ракурсі та з проголошенням економічних завдань кожної нації окремо. Щодо України він висловився за відродження національної самобутності (мови, культури, освіти), а головне - історичної пам'яті про боротьбу українців за визволення від Польщі й Москви, яку виборювали гетьмани Б. Хмельницький, П. Сагайдачний і І. Мазепа. Водночас керівник східного відомства не радив порівнювати умови життя радянських людей із царським періодом, щоб запобігти відродженню ідеології монархізму. Мета пропаганди полягала у критиці радянської системи господарювання: експлуатації, використання не за призначенням народних коштів, моральної деградації єврейського керівництва, незадовільного оснащення армії, знищення вищого офіцерського складу.