Гітлер був невдоволений тим, що забагато установ дублювали одна одну, причому кожне міністерство мало власний пропагандистський апарат, що контролював передусім друковані видання, тому підтримував позицію А. Розенберга щодо концентрації контролю за окупаційною пресою. Фюрер наполягав на тому, що весь пропагандистський апарат мав бути підконтрольний лише одному державному органу з метою забезпечення централізованого управління. Адже тільки так можна було виховати у населення довіру до преси, що дозволило б посилити її вплив на маси, тому і порівнював її зі шкільною освітою. Як зазначав Г. Пікер, 8 червня 1942 р. Гітлер заявив, що «тільки підконтрольна преса буде позбавлена протиріч у подачі інформації, висвітленні мотивації подій у різних сферах життя, від яких вона виглядає сміхотворно в очах населення, підриваючи репутацію як провісника істини, тим самим втрачаючи довіру, яка є вкрай необхідною у формуванні суспільної думки» [17].

У 1943 р., згідно з повідомленням газети «Українська думка», завдання друкованих видань було дещо розширено. Преса зобов' язувалася допомагати німецькій цивільній владі у відбудові України та мобілізації всіх господарських і робочих сил для перемоги над ворогами української землі й Європи, вселяти впевненість у перемозі, спростовувати повідомлення радянської пропаганди, перевиховувати українців у «нових європейських людей», викорінювати ледарство, пияцтво, хуліганство, що залишилися від радянської системи [18].

Ухвалення наказів, за реалізацію яких відповідали рейхскомісари, щодо ведення пропаганди у всіх галузях соціально-економічного життя на підвідомчих йому територіях А. Розенберг вважав прерогативою лише свого міністерства. Він висловив занепокоєння з приводу створення при міністерстві пропаганди «відділу східних територій» з метою перебрати на себе законодавчу ініціативу. Розенберг також пояснив Гітлеру причини повільного впровадження директив з питань пропаганди, за що його критикували колеги з міністерства Геббельса. На його думку, штат відділу преси й пропаганди міністерства східних окупованих територій потребував негайного збільшення, адже він, на відміну від східного відділу міністерства пропаганди, налічував усього 25 чол.; зберігалася потреба у поповненні пропагандистами відділи пропаганди при гебітскомісаріатах, оскільки в їх розпорядженні було лише 5 осіб. Гебітскомісарам, які ніколи не мали відповідних кадрів, потрібно було обов'язково надати спеціалістів. Більше того, належало налагодити телефонний і телеграфний зв'язок з рейхскомісаріатами.

Постійне втручання чиновників з міністерства народної освіти й пропаганди рейху у роботу міністерства східних окупованих територій обурювало А. Розенберга. У письмовій доповіді Гітлеру від 1 грудня 1942 р. він пояснював причини конфлікту між двома міністерствами. По-перше, Розенберг був невдоволений тим, що Геббельс без його згоди все ж створив власний відділ «східних територій», штат якого перевищував 300 чол. і мав тенденцію до зростання. Відділ пропаганди міністерства східних окупованих територій погодився обов' язково узгоджувати всі свої дії з міністерством пропаганди, тому, на думку рейхсміністра, створення Геббельсом власного відділу було зайвим. Подруге, Розенбергу не подобалася постанова Геббельса про обов' язкове затвердження текстів виступів рейхс- і гебітскомісарів, які передавалися східними радіостанціями з метою цензорського контролю, тим більше, що про виконання цієї постанови його не попередили. У відповідь Розенберг надіслав листа з проханням її скасувати. Втручання Геббельса у внутрішні справи окупаційної адміністрації Розенберг вважав перевищенням повноважень і пояснював фюреру, що міністерство пропаганди хотіло мати власний шлях ведення пропаганди на Сході, а тому намагалося перебрати на себе функції відділів пропаганди при рейхс- і гебітскомісаріатах [19].

Суперечки між двома рейхсміністерствами ніяк не позначилися на інтенсивності й змісті агітаційно-пропагандистської роботи німецької окупаційної влади в Україні.

Початок 1943 р. не приніс нацистам сподіваної перемоги на Сході, а наростаючі проблеми з продовольчим забезпеченням могли спровокувати громадське невдоволення у Німеччині. Намагаючись заспокоїти німецьких громадян, нацистські урядовці обіцяли, що сировинні можливості східних земель після остаточної перемоги над більшовизмом вирішать усі економічні проблеми країни. З метою постійного інформування населення про стан справ на окупованих територіях було вирішено видавати спеціалізований бюлетень «Deutsche Ost-Konespondenz» («Німецька східна кореспонденція»). Це видання призначалося для німецької преси Рейху, тому його співробітники зобов' язувалися стежити за ситуацією в Україні й подавати уривки публікацій місцевої преси [20].

Таким чином, до обов' язків відділу преси й пропаганди міністерства східних окупованих територій належали збір відомостей про стан нацистської пропаганди в Україні, узгодження усіх пропагандистських заходів із відомством Геббельса, а також контроль за роботою пропагандистів політичного відділу рейхскомісаріату. Завдання окупаційної влади в Україні вирішувалися в умовах постійної конкуренції за пріоритет у здійсненні агітаційно-пропагандистської роботи між двома рейхсміністерствами - Й. Геббельса й А. Розенберга.ЛІТЕРАТУРА

Коваль М. Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал. - 1992. - № 2. - С. 25-32.

Коваль М. Доля української культури за «нового порядку» (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал. - 1993. - № 11-12. - С. 15-38.

Кучер В. ОУН-УПА в боротьбі за незалежну Україну / Інститут національних відносин та політології НАН України. - К.: Біб-ка українця, 1997. - 103 с.

Ревегук В. Полтавщина в роки Другої світової війни (1939-1945). - Полтава, 2004. - 288 с.

Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941-1944. До 60-річча визволення області від німецько- румунських окупантів. - Миколаїв: КВІТ, 2004. - 503 с.

Ватлин А. Германия в XX веке. - М.: РОССПЭН,