УДК 94(477) «1930-1939»:281.96Тригуб О.П.

КОНФЕСІЇ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ У 30-Х РР. ХХ СТ.

Стаття розкриває процеси, що відбувалися в різних конфесіях Російської православної церкви в Україні протягом 1930-х років. Автор підкреслює, що головним завданням церковних інституцій на той час було збереження своєї ієрархії та віруючих, банальне виживання у важких умовах становлення та розбудови радянської тоталітарної держави.

Ключові слова: Російська православна церква (РПЦ), Соборно-єпископська церква (СЄЦ), державно-церковні відносини, репресії, єпископат, обновленство.

Статья раскрывает процессы, которые происходили в разных конфессиях Российской православной церкви в Украине на протяжении 1930-х годов. Автор подчеркивает, что главной задачей церковных институций к тому времени было сохранение своей иерархии и верующих, банальное выживание в трудных условиях становления и развития советского тоталитарного государства.

Ключевые слова: Российская православная церковь (РПЦ), Соборно-епископская церковь (СЕЦ), государственно-церковные отношения, репрессии, епископат, обновленчество.

Article opens processes which occurred in different confessions of the Russian Orthodox Church in Ukraine during 1930th years. The author emphasizes, that the main task of church institutions at that time, there was the saving of own hierarchy and believers, a banal survival in difficult conditions of becoming and development of the Soviet totalitarian state.

Key words: Russian Orthodox Church (ROC), Cathedral-Episcopal Church (CEC), state-church relations, reprisals, episcopes, renovationizm.Останні два десятиліття значна увага істориків звернена до питань історії православної церкви у різноманітні періоди її існування. Не останнє місце у розмаїтті розвідок займає міжвоєнний період історії православних конфесій, серед яких треба виділити роботи В. Пащенка, А. Киридон, С. Жилюка, О. Ігнатуші та інших [1]. У той же час недостатньо дослідженими залишається ще безліч питань, у тому числі й розвиток православ'я у 30-х роках ХХ ст., що пов'язано із недостатньою кількістю першоджерел даного періоду та «катакомбним» характером діяльності духовенства, яке, у своїй більшості, не маючи можливості легально проповідувати та відправляти духовні треби, здійснювало це підпільно. Саме тому автор вирішив звернутися до даної проблематики, прагнучи заповнити її окремі лакуни, а саме розкрити діяльність Української синодальної церкви (обновленці) та Соборно-єпископської церкви, як найменш досліджених конфесій.

1929 рік пов'язаний не лише з епохальними зрушеннями в соціально-економічному та політичному житті нашої країни, а й з кардинальними змінами в духовному житті і, насамперед, у православній церкві. Оскільки на порядку денному стояло питання не просто модернізації промисловості, а «великого перелому» як в економіці, так і в свідомості громадянина СРСР, то релігійні інститути опинилися поза межами даного плану й заважали радянському керівництву будівництво «нової людини».

Поштовхом до шаленої боротьби з культами став лист ЦК ВКП(б) від 24 січня 1929 року «Про заходи щодо посилення антирелігійної роботи», якого секретар ЦК Л.М. Каганович у лютому того ж року розіслав по країні як директивну вказівку. У листі «партійці, комсомольці, члени профспілок та інших радянських організацій» критикувалися за недостатню діяльність у «процесі викорінення релігійності». Духовенство оголошувалося Л.М. Кагановичем політичним супротивником ВКП(б), що виконує завдання по мобілізації всіх «реакційних і малограмотних елементів» для «контрнаступу на заходи радянської влади і компартії». Вождь віддає чіткі накази установам, які покликані були просвіщати темні маси: Головліту надавати підтримку видавничій роботі ЦР СВБ і місцевих «Союзів безбожників» і рішуче боротися з тенденцією релігійних видавництв до масового поширення своєї літератури, НКВС й ОДПУ не допускати жодним чином порушення радянського законодавства релігійними об'єднаннями. Школи, суди, реєстрація цивільних актів повинні бути повністю вилучені з рук духовенства.

Доповненням до вищезазначеного листа стала постанова президії ВЦВК від 8 квітня 1929 р. «Про релігійні об'єднання», за якою релігійним громадам дозволялося лише «відправлення культів» у стінах «молитовень», просвітницька і добродійна діяльність категорично заборонялася. Духовенство усувалося від участі в господарських і фінансових справах парафіяльних п'ятидесяток [2].

У жорна великого наступу на релігію попали усі без винятку релігійні конфесії як лояльні до влади, так і опозиційні. Атеїстичний наступ пройшов низку послідовних кроків: зняття дзвонів та арешти невдоволеного активу та духовенства; перереєстрація та непомірне оподаткування громад; закриття церков за різними приводами.

Масова кампанія з вилучення дзвонів розпочалася восени 1929 р., коли ВУЦВК видав постанову: «Дзвін, що лунає на всю округу, різко суперечить принципу відокремлення церкви від держави тому, що порушує побутові умови і права широких безрелігійних мас, заважає праці і використанню трудящим населенням його відпочинку» [3]. Рішення мало не лише антирелігійне, а й суто економічне підґрунтя, оскільки в зв'язку з прийняттям плану індустріалізації країни, промисловість мала гостру потребу у великих обсягах міді і сплавів, а їх видобуток в країні був незначним. Це підтверджується директивою Раднаркому СРСР від 23 жовтня 1930 року: «Вилучення зайвих дзвонів необхідно здійснити по можливості якнайшвидше, оскільки ми вирішили їх використати, в першу чергу, для карбування дрібної монети, яка до цього часу карбувалася з імпортної міді, не надаючи цьому політичного значення і зайвого розголосу» [4].

Тому Секретаріат ВУЦВК 11 грудня 1929 року прийняв постанову «Про вилучення дзвонів», у якому говорилося, що вилучати дзвони можна тільки за рішенням окрвиконкомів на підставі рішення загальних зборів жителів населеного пункту. Дзвони необхідно було здавати в Рудметаллторг, а отримані кошти вносити в бюджет сільської або