Подібні тенденції спостерігалися на цей час і в обновленстві на загальносоюзному рівні. Так в травні 1932 р. на пленумі загальносоюзного Синоду Олександр Введенський доводив необхідність «дотримувати традиції» православ'я, говорив про достоїнства церковнослов'янської мови і т. п. У результаті Пленум прийняв рішення ввести всюди одноманітність у богослужіння, припинити використання у ньому російської мови, обмежити будь-яку «творчість» у церковному житті, підкоривши у даному відношенні священників повністю на розсуд архієрея [19].

Вбивство у грудні 1934 р. члена Політбюро ЦК ВКП(б) С.М. Кірова було використано для нагнітання широкомасштабної кампанії репресій і терору. Вона торкнулася всіх верств населення, але особливо постраждали духовенство й віруючі. Гоніння на релігійні організації в 1935-38 рр. йшли по наростаючій. Були необхідні все нові жертви для обґрунтування нелюдської й авантюристичної концепції Сталіна про загострення класової боротьби в суспільстві по мірі будівництва соціалізму. І церкві приділялося місце тільки в таборі противників цього будівництва. Наприкінці 30-х років суспільну думку вже обробляли таким чином, щоб створити уявлення про підготовку в країні широкої змови духовенства, керованого закордонними центрами й спрямованого на повалення радянської влади. Для цього органами НКВС вибудовувалася версія, що подібні шпигунсько-диверсійні організації діють у багатьох областях СРСР. Фактично постало питання про саме існування Православної Церкви, релігії в країні.

20 грудня 1934 р. рішенням Св. Синоду православних церков у СРСР автокефальний статус Української синодальної церкви було скасовано, згодом розпущено і сам Синод. Відповідно 16 лютого 1935 р. голова українських обновленців митрополит Пимен (Пєгов) був звільнений з посади голови Українського Синоду [20]. Таким чином на українських територіях обновленський розкол був практично зжитий уже до середини тридцятих років. Окрім того навесні власті змусили ліквідувати Священний Синод. 5 травня (за О. Шишкіним [21] - 29 квітня) він видав свій останній указ № 1719 «Про скасування колегіальної системи управління», згідно з яким уся верховна влада в Обновленській церкві тепер передавалася одній особі - Першоієрарху з титулом «Ваше Першосвятительство», яким став митр. Віталій (Введенський). Були ліквідовані також митрополитанські, єпархіальні управління, благочинницькі ради. Влада в митрополіях і єпархіях повністю переходила до правлячих архієреїв [22].

З кінця 1935 р. розвернулися масові арешти єпископату, духовенства, активних мирян. Особливого розмаху вони досягли в 1937 р. Керівництво антирелігійною кампанією очолював особисто нарком внутрішніх справ М.І. Єжов.

Були арештовані (розстріляні чи засуджені) практично всі обновленські архієреї, що діяли в Україні: розстріляні - Пимен (Пєгов), Олександр (Чекановський), Мелетій (Фомін), Алексій (Баженов), арештовані (подальша доля невідома) - Володимир (Злобін), Андрій (Одинцов), Рафаїл (Прозоровський), Йосиф (Михальчук), Амвросій (Нагорський), Кирило (Квашенко) та інші. У результаті Обновленська церква в Україні повністю була дезорганізована та ледь жевріла.

Подібна доля спіткала й інше відгалуження Російської православної церкви, що утворилося в Україні у 1925 р. - Соборно-єпископську церкву. Протягом 1929 р., в результаті атеїстичного наступу держави перестало функціонувати від 30 до 50 відсотків громад СЄЦ. Для порівняння можна вказати, що з 1 січня до 1 жовтня 1929 р. у низці округ кількість громад даної конфесії зменшилася наступним чином: Лубенській - з 113 до 72, Могилів-Подільській - з 29 до 14 [23] тощо.

Справжній «войовничий» курс на закриття храмів розпочався у 1930-1932 рр., коли було закрито значну кількість парафій СЄЦ. Втратила конфесія і помітну частину духовенства, що відбувалося наступними шляхами: відмови від сану священослужителів; перехід духовенства за штат у зв' язку з важким матеріальним становищем; залишення парафії у пошуках більш сприятливих умов; репресії «під час переведення масових політичних кампаній» [24]. За «злісну несплату сільгоспподатків» було засуджено чимало священнослужителів на термін від шести місяців до трьох років, а решта була змушена зніматися з реєстрації. У деяких місцях священиків виганяли без будь-яких причин.

Пригнічене духовенство було у відчаї. Священик Євфим'єв у листі до Луганського архієпископа Августина (Вербицького) писав: «Після закриття храму наша духовна родина розпалася. Ми стали один одному зовсім чужими. Тим часом навколишні обставини говорять, що я повинен залишити духовне відомство для блага, принаймні, дітей. Упав я в розпач. Не міг розібрати, що мені робити, а тут ще на додаток женуть з хати. Довелося ходити з двору у двір, щоб підшукати хоча б кімнату, та ніде не міг знайти. Передали мені, між іншим, Вашу розмову з одним священиком, який спитав Вас, куди діватися духівництву після закриття храмів. Ви начебто відповіли: «Я зараз нічого не можу вдіяти. Один вихід - йти духовенству на радянську службу» [25]. Але, щоб отримати на це дозвіл, згідно з рішенням Президії ВЦВК від 30 серпня 1930 року, слід було зняти з себе сан. Порядок зречення подавався у положенні НКВС УСРР «Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад». Священики, які «вирішили відмовитися від релігійної діяльності», повинні були подати про це заяви до відповідного районного або окружного адміністративного відділу й публічно про це повідомити в засобах масової інформації або в місці служіння. У 1930-1936 роках місцеві газети та справи відділів культів рясніли заявами загнаних у глухий кут