Проте на території Миколаєва існує третій сакральний центр, який почав розвиватися в зв'язку з новим заселенням Миколаєва трохи більше 200 років тому. «Спаське» і «Дикий Сад» дещо втратили своє духовне значення, коли населення пішло з цих місць, але їх енергетика продовжувала активно впливати на хід історичних подій. Спробуємо визначити, яким умовам повинен відповідати новий енергетичний центр. По-перше, він повинен бути достатньо великим - декілька гектарів. По-друге, - ця територія не повинна мати великої кількості постійного населення. По-третє, тут повинні відбуватися знакові історичні події, які можуть носити як позитивний так і негативний характер (згадаємо, людські жертвоприношення, характерні для перших двох центрів). По-четверте, на цій території повинні існувати культові споруди та пов'язані з ними центри освіти. По-п'яте, дана територія повинна нести невидимий ореол святості і таємничості.

Спробуємо визначити, яка сучасна територія міста Миколаєва відповідає вказаним вимогам. Велику незаселену постійними жителями територію займає колишня Адміралтейська площа (площа Комунарів), район корпусів сучасного Чорноморського державного університету, парк Г. Петровського, частково територія лікарні на вул. Володарського. Тобто достатньо велика територія з мінімальною кількістю постійного населення.

Стосовно знакових історичних подій (з елементами жертвоприношення) - це розстріл 21 листопада 1919 р. за наказом генерала Я. Слащова 61-го жителя Миколаєва, яких пізніше назвуть комунарами, хоча до них більшість з розстріляних не мали ніякого відношення. Розстріл відбувся на території площі біля стіни Адміралтейства [21].

Тепер, про культові та освітні споруди. На місці сучасного головного корпусу Чорноморського державного університету імені Петра Могили знаходилася Свято-Миколаївська церква 58-го піхотного Празького полку. 21 грудня 1898 р. церква була освячена й отримала назву на честь покровителя Миколаєва - святого Миколая Мірлікійського, хоча на старих планах Миколаєва вона називалася Армійською. Община Свято-Миколаївської церкви була найчисленнішою в місті [22].

Згодом, при церкві було створено Свято- Миколаївське братство. Його статут було затверджено 8 березня 1907 р., а офіційне відкриття відбулося 6 серпня цього ж року. Всіма справами братства займалася рада із 10 виборних осіб. У кінці 1908 р. в братстві нараховувалось 128 почесних членів, 86 дійсних і 28 кандидатів. Братство займалося просвітницькою діяльністю, яка виявлялась у проведенні бесід та лекцій на історичні теми. Для бажаючих діяв також читальний зал на 30 місць [23].

У 1935 році полкова Свято-Миколаївська церква була закрита і зруйнована, незважаючи на металевий паркан, вмурований у кам'яні стовпи. Радянська влада поставила на храмі своє клеймо: «кубло ідеологічно ворожих антирадянських елементів» і «перешкода для трудящих провідних підприємств» [24].

Крім полкової Свято-Миколаївської церкви, в цьому ж районі діяла Леонідо-Феодосіївська церква (вул. Володарського, 4) - храм, що був побудований останнім перед революцією і освячений в 1916 р. Сьогодні миколаївці знають цей храм під ім'ям церкви Пантелеймона Цілителя [25].

Крім православних храмів, на цій же території існувала мусульманська мечеть. 19 лютого 1862 р. було надано Височайший дозвіл на будівництво мечеті. На основі вказаного дозволу Головним Командиром Миколаївського порту був виданий відкритий лист від 22 червня 1862 р. за № 540 для громади військових магометан у тому, що «казенне місце, яке знаходиться в Адміралтейській частині міста Миколаєва в 107 кварталі під №3809 (колишня жіноча лікарня) площею в 657 квадратних сажнів, передано у власність магометан для будівництва в цьому місті мечеті». У 1870 р. всі роботи по будівництву та облаштуванні мечеті було закінчено. Духовні треби виконував імам Замалетдинов. Відповідно до «Акту обстеження татарської мечеті архітектором- консультантом в справах архітектури при РМ УРСР Д. Криворучком» від 17 серпня 1946 р., мечеть була розібрана в 20-х рр. ХХ ст., а мінарет, що залишився перебував в запущеному стані. В «Списку пам'ятників архітектури, що взяті під державну охорону по Миколаївській області», затвердженому згідно постанові виконкому Миколаївської обласної Ради депутатів трудящих від 23 вересня 1946 р. за № 6377, значиться мінарет татарської мечеті (руїни) [26].

Ще одним завершальним штрихом щодо культових споруд є недавня поява біля головного корпусу Чорноморського державного університету імені Петра Могили невеликої каплички, що також свідчить про значну духовність і святість цього місця.

Духовність завжди тісно пов'язана з освітою. Праобразом навчального закладу була просвітницька діяльність Свято-Миколаївського братства. Наприкінці XIX - початку XX століть у Миколаєві почали розвиватися міські початкові училища (школи). На 1915 р. їх нараховувалося 28, найбільш популярні отримали назви на честь О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, В.А. Жуковського, М.В. Гоголя, О.В. Кольцова та М.В. Ломоносова. Приміщення останнього училища збереглося й донині. Зараз у відреставрованому Ломоносівському корпусі розміщені ректорат та зала засідань Вченої ради ЧДУ імені Петра Могили. У 1920 р. на існуючій матеріальній базі портової школи і Ломоносівського училища була організована школа ФЗУ, яку в 1940 р. реорганізували у ремісниче училище № 2. У роки Великої Вітчизняної війни училище разом із суднобудівним заводом було евакуйоване до Астрахані. Після повернення у 1944 р. до Миколаєва було здійснено декілька перейменувань, а згодом заклад перетворили у ПТУ