налічувалось 79, загалом були забезпечені необхідною кількістю співробітників. Однак треба зауважити, що незважаючи на укомплектованість штатів, питання щодо покращення якості їх роботи залишалось відкритим через брак фахівців та педагогічного персоналу з вищою освітою. Так, по Сталінській області необхідно було замінити дев'ять директорів дитячих будинків, які не забезпечували належного керівництва, у десяти дитячих будинках області були відсутні завідуючі учбовими частинами, а 50 відсотків вихователів потребували подальшого підвищення професійного рівня через брак відповідної освіти та досвіду роботи з дітьми [9]. Тому це питання неодноразово обговорювалося центральними та міськими партійними і державними органами влади. Так, у лютому 1945 р. бюро Сталінського обласного комітету КП(б)У місцевою постановою вимагало від завідуючого облОНО Стешенко укомплектування всіх дитячих будинків кваліфікованими вихователями і робітниками майстерень [10]. Для поліпшення стану з кадрами проводили одномісячні курси для вихователів та двотижневі курси для інструкторів виробничого навчання [11].
Разом з тим значна роль у здійсненні виховання дітей-сиріт належала комсомольським, піонерським та профспілковим організаціям. Постанова ХІІ пленуму ЦК ВЛКСМ «Про заходи до поліпшення роботи комсомолу в школі» [12], резолюція ХІ з'їзду ВЛКСМ «Про роботу комсомолу в школі» [13], постанова ЦК ВЛКСМ «Про поліпшення роботи піонерської організації» висунули перед комсомольськими та піонерськими організаціями нові підвищенні завдання допомоги вчителям, школам і органам народної освіти у поліпшенні навчально-виховної роботи. Комсомольці і піонери брали активну участь у здійсненні закону про загальне обов'язкове навчання, допомагали у прищепленні учням почуття відповідальності за навчання і поведінку, в організації товариської допомоги учням, які відчували труднощі в засвоєнні певного предмета, в підвищенні якості фізичного виховання дітей та інше.
Радянська система поділяла виховання на окремі види, а саме: розумове, трудове, фізичне, ідейно-політичне, естетичне тощо.
Розумове виховання передбачало, перш за все, надання дітям та підліткам початкової та середньої освіти. Тому усіх виявлених бездоглядних, безпритульних та дітей-сиріт намагалися охопити шкільною освітою. Вихованці дитячих будинків відвідували загальноосвітні школи звичайного типу. Їх відновлення розпочалося одразу після визволення. РНК УРСР у Постанові від 27 лютого 1943 р. «Про відновлення роботи шкіл у районах Української РСР, звільнених від фашистських окупантів» зобов'язала Наркомат освіти і голів виконкомів Рад депутатів трудящих здійснити негайні заходи щодо ліквідації наслідків руйнування шкіл німецькими загарбниками; провести облік дітей шкільного віку; розгорнути комплектування шкіл учнями з тим, щоб забезпечити повне охоплення дітей школою; укомплектувати школи педагогічними кадрами; затвердити директорів середніх шкіл та завідуючих районними і міськими відділами народної освіти; в населених пунктах, де шкільні приміщення зруйновані, відвести придатні будинки для шкіл та забезпечити їх ремонт, залучивши до цього також батьків, учителів, старшокласників, забезпечити завезення палива тощо [14].
У Маріуполі перші школи почали працювати вже на п'ятий день після вигнання німецьких загарбників. Оскільки шкільні приміщення були зруйновані, під школи пристосовували магазини, контори, житлові будинки. Через двадцять днів у місті вже функціонували 33 школи, а через місяць - 45 масових шкіл і одна - для глухонімих [15]. Те саме робилося і в інших містах та районах. Менш ніж за місяць після визволення м. Луганська було відремонтовано та обладнано 20 шкіл.
Важкими були умови роботи школи у перші повоєнні навчальні роки. Не вистачало підручників і навчального приладдя. Писали на старих газетах, клаптиках різного паперу. Мало було палива, одягу, взуття, діти погано харчувалися. Ускладнювало роботу школи й те, що склад учнів за віком та сімейним станом був різним. Оскільки у перші повоєнні роки серед вихованців дитячих будинків переважали діти, які встигли багато побачити та пережити як на свій вік, вони потребували особливого підходу. У більшості випадків цей життєвий досвід був негативним і полягав у безпритульному існуванні, голодуванні, правопорушеннях. Більшість таких дітей не встигали у навчанні за своїми однолітками, а деякі просто не розуміли необхідності навчання за наявності інших, легких шляхів прибутків - жебрацтво, крадіжки, спекуляція тощо. Тому вихованці дитячих будинків вимагали до себе особливого, більш уважного ставлення. Із ними регулярно здійснювалася додаткова робота вихователями дитустанов. Наприклад, вихователі дитячого будинку № 3 м. Ворошиловграда систематично проводили в групах бесіди, метою яких було пояснення дітям цілей їх навчання у школі. За допомогою слова вони намагалися виховувати в них почуття обов' язку та відповідальності за власну освіту. Так, по групах були проведені бесіди на теми: «Батьківщина чекає від тебе відмінних знань», «Добра оцінка любить старанного учня» тощо [16].
Педагогічний персонал дитячих будинків мав тісний зв'язок із школами. Вихователі систематично відвідували школи та зустрічалися з класними керівниками, цікавилися питаннями успішності вихованців. Для цього вони мали спеціальні журнали, в яких робили позначки про виконання домашніх завдань, про успішність та поведінку учнів. Інколи вихователі були присутніми на уроках у класах. Директори та завідуючі учбовими частинами дитячих будинків брали участь у роботі педагогічних рад і батьківських зборів у школах, консультувалися з учителями про форми допомоги вихованцям, які відставали у навчанні, про організацію виконання домашніх завдань. Усі прорахунки у навчанні вихованців обговорювалися на педагогічних радах дитячих будинків.
У той же час учителі шкіл відвідували дитячі будинки у тих випадках, коли діти не мали змоги відвідувати школи, наприклад під час карантину, для того щоб вони не