2) уставне ревне здійснення богослужіння, чисто церковний обряд життя духовенства, неупустительна проповідь Слова Божого, ревне й ідейне виконання ним всіх пастирських обов' язків, урочисті соборні богослужіння, хресні ходи, місіонерські вечерні з повчаннями церковно-життєвого сучасного характеру; 3) загальні й пастирські благочинницькі районні збори; 4) усіляке сприяння широкому поширенню журналу «Український Православний Благовісник»; 5) зміцнення становища в парафії священика через урегулювання виборного начала; 6) клопотати через Св. Синод перед владою про надання священикам більш активного керівництва церковнопарафіяльним господарством; 7) організація у необхідних випадках братніх пастирських судів; 8) складання короткої відомості про стан парафій єпархії; 9) улаштування богословсько- апологетичних лекцій або курсів для духовенства; 10) улаштування псаломщицьких курсів, так й інших, після вишукування необхідних матеріальних коштів» [6].
Більш лаконічним і натхненим було рішення з'їзду духовенства і мирян Миколаївської єпархії 22-23 липня 1927 р., де постановили: «Як запропоновані на Нараді доповіді, так, особливо, прийняті по доповідях резолюції є не тільки достатнім матеріалом для майбутнього 3-го Всеукраїнського Собору, але, що особливо важливо, дають певні провідні вказівки для поточної роботи по всіх сторонах життя церковного» [7]. Отже, можна констатувати, що рішення прийняті на Передсоборній Нараді були досить схвально сприйняті духовенством та віруючими на місцях, які вітали ідею та завдання майбутнього Собору.
Навесні 1928 р. єпархії почали готуватися до скликання Собору, чому всіляко сприяли радянські органи влади. Так, 30 березня 1928 р. всім окружним адміністративним відділам було розіслано таємний циркуляр №1547/т в якому Адмінвідділ НКВС пропонував «не робити перешкод при видачі дозволів, щодо скликання й переведення приходських благочинничеських та єпархіальних синодальних з' їздів та зібрань для обрання представників на майбутній Ш Всеукраїнський Синодальний Собор» [8]. У результаті протягом квітня-травня у більшості єпархій пройшли зібрання духовенства УПАСЦ на яких було обрано делегатів на Собор та надано для них Накази [9], які переважно зводилися до формулювання: «. твердо стояти на суворо православній основі, оберігати зв'язок із Вселенською Церквою, домагатися відновлення церковної єдності на Україні, стояти за збереження в силі постанов попередніх помісних Соборів» [10].
Загалом на з'їздах духовенства та мирян синодальної церкви в Україні у 1927-1928 рр. лунали промови про зміцнення синодальної орієнтації та про її життєвість, хоч не обходилось і без критики. На зборах духівництва синодальної церкви, єпархіальних з'їздах та пленумах вихвалялася видавнича, просвітницька, апологетична та адміністративно-організаційна діяльність Синоду. Єпископи підкреслювали необхідність згуртування навколо нього для захисту православ'я від атеїзму, сектантства і для збереження єдності Святої церкви. Пропагували згладжування та поступове знищення всієї гостроти церковного розбрату та поділу, обґрунтування у парафіях серед віруючих необхідності та доцільності примирення шляхом полюбовного християнського братання однієї парафії з іншими. Зверталася увага на «ганебну антицерковну роботу «тихоновців» та «самосвятів». Вкотре робилися спроби згуртувати обновленські групи. «В єднанні - сила, - звертався Вінницький єпископ Павло (Ципріанович), - наше єднання повинно бути з єпископом та його управлінням не на словах, а на ділі, підтримуючи їх матеріально, аби вони могли існувати» [11]. Єпархіальним управлінням доручалось звернути особливу увагу на поширення широкої інформації про діяльність Синоду та завдання синодальної течії. Пропонувалось у якості благовісників залучати до роботи місцеві провінційні сили, виявляючи їх серед духівництва і мирян. Дослідниця Олена Галамай відзначає, що разом з тим з'їзди вказували на невтішний стан синодальної церкви, зокрема на Поділлі. Вінницька округа тривалий час не мала єпархіального управління та свого єпископа. На зборах впродовж 1927-1928 рр. переважно головував її тимчасовий керуючий архієпископ Бердичівський Олександр (Чекановський), а 70 існуючих парафій округи жили окремим життям [12].
Деякі зібрання ґрунтовно підійшли до справи підготовки наказу для делегатів на Собор. Так, у наказі від духовенства та мирян Медведівського району Черкаської округи було відзначено 14 пунктів, серед яких зміна системи виборів делегатів на IV Собор з триступеневої на одноступеневу, закріплення соборноправності, прискорення українізації з вимогою, щоб 50 % Синоду володіли українською мовою тощо [13]. Цей наказ Президією III Собору буде віддано на відзив єпископу Херсонському Йосифу (Яцковському), але він так і залишиться без уваги.
Собор тривав протягом 6-14 травня 1928 р. і проходив у Харківському Трисвятительському храмі. Першого дня із 180 делегатів на собор прибуло 128. У роботі вечірнього засідання брало участь 120 делегатів (єпископів - 31, духовенства - 47, мирян - 42), які за національним складом поділялися так: українців - 87, росіян - 28, німців - 1, греків - 1, молдаван - 3. Головуючим Собору більшістю голосів було обрано митрополита Пимена (Пєгова). Пропозицію О.І. Покровського обрати діючим головою архієпископа Олександра (Чекановського), а митрополита Пимена лише почесним - учасники Собору не підтримали Почесними гостями з вирішальним правом голосу були: представник Вселенського патріарха в СРСР архімандрит Василій Димопуло, від Всеросійського Синоду - митрополит Веніамін і протоієрей П. Красотін [14].
На Собор виносилися наступні доповіді, резолюції за якими повинні прийнятися рішення зібрання: 1) звіт про стан УПАСЦ за міжсоборний період, 2) перегляд статутів, як всеукраїнського, так і єпархіальних; 3) церковна активізація духовенства; 4) про об'єднання єпископату між собою та духовенством; 5) християнське виховання; 6) церковна дисципліна; 7) церковний розбрат і заходи з його викорінення; 8) про