останні події у патриархістів; 9) про липковщину; 10) про матеріальне забезпечення духовенства; 11) про духовну освіту і Вищу Богословську Школу; 12) про українізацію Церкви і про становище православ'я серед українців поза СРСР; 13) про соборноправність; 14) про боротьбу з невір'ям; 15) про ідейний захист православ'я; 16) про сектантство; 17) про місії; 18) загальна картина церковного життя в Росії і за кордоном; 19) про зносини з православним Сходом; 20) напрацювання постанов для Вселенського Собору; 21) фінансовий звіт Св. Синоду; 22) обрання Пленуму Св. Синоду [15].
Уже перші доповіді показали глибину розриву між декларативними заявами Собору 1925 р. і реальним становищем речей. Так, у своїй доповіді про діяльність Священного Синоду за міжсоборний період 1925-1928 рр. єпископ Серафим, висвітлив питання зміцнення автокефалії, встановлення відносин із Вселенським патріархатом та іншими автокефальними церквами, українізації, реорганізації єпархій у зв'язку із новим адміністративним поділом України на округи, питання підготовки до Вселенського собору, пошуку шляхів до примирення з інакомислячими тощо. Але під час обговорення доповіді єпископа виступили із зауваженнями протоієреї В. Коваленко (про тенденції зневажання автокефального статусу Української церкви з боку Російського Синоду) і Рудський з Білоцерківської єпархії, який дорікав Синоду за відмову від обновленства, що він порушує постанови Собору 1925 р. про приєднання липківців. У результаті митрополит Пимен перервав промову депутата Рудського, заперечив його погляди і припинив обговорення доповіді єпископа Серафима. У постанові про роботу Священного Синоду за міжсоборний період зауваження протоієреїв В. Коваленка і Рудського не були враховані. Собор визнав роботу Синоду правильною згідно з постановою Другого Всеукраїнського собору, направлену на благо церкви відповідно до вимог часу [16]. Отже, ми бачимо яскравий приклад авторитаризму з боку митрополита Пимена (Пєгова), що вже свідчило про деяку декларативність ідейних принципів українського обновленства.
Проте критичні зауваження на адресу вищої церковної влади лунали і на засіданнях Собору у подальшому. Під час обговорення доповіді О.І. Покровського «Про собороправність» депутати говорили про порушення принципу собороправності, що єпископат не обирається, а призначається, вибори священиків не врегульовані, собороправність на місцях відсутня. Деякі виступаючі звинувачували Синод в узурпації влади. Мирянин В. Скоркін зауважив, що справа собороправності розвалюється через відсутність коштів, що матеріальну базу треба формувати знизу. Виступаючих підтримав і сам доповідач, який закинув, що це питання потребує широкої дискусії, але єпископату не хочеться багато говорити з цього питання. Однак, не дивлячись на дискусії, як вдало зазначає у своїй роботі Сергій Жилюк, проект «Про собороправність» лише з незначними змінами був доопрацьований у відповідній комісії.
Гострої критики зазнав також запропонований митрополитом Ювеналієм новий парафіяльний статут, положення якого не розв'язували проблеми взаємовідносин священика з парафіяльними радами, роль священика в громаді залишалася невиразною. Протоієрей М. Гловацький дорікнув митрополиту Пимену, що такий важливий документ не був попередньо обговорений на місцях. Зрештою, проект парафіяльного статуту передали в комісію для доопрацювання [17].
У доповіді «Про українізацію» протопресвітер П. Фомін щиро зізнався, що це питання «зависло в повітрі і втратило своє реальне значення». Він назвав причини невдачі церковної українізації й підкреслив важливість цього питання в житті церкви: «Сьогочасне становище нашої церковної українізації, - це наша теперішня церковна трагедія. Нам усім, що зібралися тут, членам Православної Української Церкви, треба пам'ятати, що українізація нашої Церкви - це основа нашого церковного буття, основа нашої автокефалії (самостійності, самобутності), історичне і канонічне виправдання нашого автокефального церковного устрою» [18]. Невдоволення темпами українізації висловили й інші депутати Собору. Декларативними залишилися й подальші рішення Собору про примирення з тихоновцями та взаємовідносини із липківцями, подальшу українізацію тощо.
Аналізуючи перебіг Собору 1928 р., український знавець проблематики С. Жилюк відзначив, що «незважаючи на те, що за міжсоборний період Синодальна церква добилась певних результатів в організаційному плані, ухвали Третього Помісного Собору засвідчили провал її діяльності в утвердженні ідейних засад, визначених Собором 1925 р., собороправність порушувалася, автокефалія була невиразною, українізація не впроваджувалася, питання відносин із тихоновщиною й УАПЦ залишалися нерозв'язаними» [19].
Протягом другої половини 1928 р., починаючи з червня, по українських єпархіях пройшли з'їзди духовенства та мирян, на яких було розглянуто рішення III Всеукраїнського Собору. Вже 5 червня 1928 р. у м. Лохвиця пройшло зібрання духовенства Роменської округи, на якому із тригодинною доповіддю виступив протоієрей А. Войтенко. Найбільший інтерес у слухачів викликали питання примирення із тихоновцями, події, що відбувалися у патріаршій церкві у зв'язку із Деклараціями митрополитів Сергія (Страгородського) та Михаїла (Єрмакова), міжконфесійні взаємини [20]. На своєму єпархіальному зібранні 20-21 червня 1928 р. Роменське духовенство повністю підтримало той курс, який проводив Св. Синод та УПАСЦ на чолі з м. Пименом [21]. Абсолютну підтримку синодального напряму проголосив єпархіальний з'їзд Ізюмської округи 4-5 вересня того ж року [22].
Благочинний протоієрей третього округу церков Запорізької єпархії П. Раєвський 25 травня 1928 р. повідомляв єпархіальне управління про великий успіх доповідей, прочитаних делегатом Собору мирянином Ф. Желтуховим у різних селах (Кам'янка, Водяне, Дніпровка): «скрізь було народу багато», «народ слухав з великою увагою», «отримували задовільні відповіді і всі лишилися дуже вдоволені» [23].
З меншим ентузіазмом подібне зібрання відбулося 6 червня 1928 р. у Запоріжжі, де з детальною доповіддю виступив Запорізький архієпископ