Кращою організацією навчально-виховної роботи відрізнялися, на думку передових педагогів, земські школи, мережа яких розвивалася повільно.

Земства зіграли провідну роль у здійсненні реального права на викладання усіх навчальних дисциплін рідною мовою в Україні в кінці XIX - на початку ХХ ст. Царський уряд ставився до земств із великою підозрою, оскільки в їх складі був значний відсоток демократичних елементів, різночинної національної інтелігенції, сповненої ідеями місцевої автономії.

У відповідності із затвердженим положенням земствам доручалося виконання суто господарчих функцій у галузі народної освіти, при цьому витрати на неї належали до категорії статей «необов'язкових» [4]. У навчально-виховний процес їм взагалі було заборонено втручатися.

На засіданні комітету миколаївських шкіл грамотності від 29.11.1882 року у виступі представника повітового Новобузького земства С. А. Сільського зазначалося, що представники Херсонського навчального округу своїм циркуляром заборонили повітовим земським попечителям контролювати та здійснювати «підтримання порадою» молодих і недосвідчених учителів початкової школи у віддалених «глухих» селах [5].

Чиновники побоювалися поширення «лихих міських поглядів» у «вірнопідданському» селі [5].

Навчання в земських школах проводилося тільки російською мовою. Така ситуація була наслідком декількох «знаменитійших наказів». У 1863 році міністр внутрішніх справ П. Валуєв, як відомо, заборонив друкувати книжки українською мовою, оскільки мови такої «не було, немає й бути не може», а з 1876 року не дозволялося ввозити з- за кордону книги і брошури на малоросійському наріччі.

По суті, українська мова потрапила під заборону. В українців не залишилося ні своїх шкіл, ні своїх судів, а мова вилучалася звідусіль.

Драматична ситуація склалася в початковій народній школі України. Діти молодшого шкільного віку, свідомість яких являла собою відкриту книгу, зазубрювали матеріал чужою мовою, що призводило до сумних наслідків. З одного боку, це призводило до низького засвоєння навчальної інформації, з іншого - відштовхувало дітей від навчання. «З точки зору грамотності, - писав історик народної освіти С. Сірополко, - український народ знаходився далеко позаду великоросійського» [6].

Ще в 1881 р. представники Чернігівського і Херсонського губернських земств виступили з ініціативою перед імперським урядом «про допущення народної місцевої мови до шкільного викладання». Шкільні комісії цих земств звертали увагу влади на те, що навчання не рідною, а російською мовою не тільки перешкоджає освіті дітей, а й призводить до розладу між «сім'єю і школою» [7].

Що ж мали на увазі передові учителі, говорячи про родинні конфлікти й пов'язуючи їх із навчанням нерідною мовою. Справа в тому, що діти, набираючись у школі незрозумілих слів і виразів, починали поводити себе в сім' ї пихато, з презирством ставлячись до своїх «темних» батьків. Останні намагалися повернути своїх чад до віковічних устоїв, які були пов'язані з повагою дітей до батьків. Це загострювало конфліктну ситуацію, що в окремих випадках переростала у велику проблему.

Передові педагоги через утворення спеціальних шкільних комісій почали широкомасштабну боротьбу «у допущенні місцевої мови в народну школу», котра спочатку протікала на земських засіданнях у губерніях, а згодом виливалася в численні клопотання до центрального уряду. По Херсонському навчальному округу архівні джерела зберегли приклади таких клопотань [8].

У 1908 р. 37 членів III Державної Думи розробили законопроект про мову навчання в початкових школах з малоросійським населенням. У чотирьох його пунктах мова йшла про те, що повний навчальний 1908/09 шкільний рік слід почати рідною мовою того населення, що компактно проживає на землях того чи іншого навчального округу.

Після «височайшого дозволу» у 1906 р. почали видаватися українські книжки. Так, у 1912 р. їх було видано 198, у 1913 р. - 201, у 1914 - 216, у 1915 - 79 і в 1912 - 79 найменувань [4].

Такі видні просвітителі, як М. Грушевський, М. Драгоманов, М. Корф, С. Русова, Б. Грінченко зробили дуже багато для того, щоб українські діти мали українські підручники і навчалися рідною мовою. Так, М. Корф відкрив близько 40 початкових земських шкіл, став ініціатором створення трьохрічної початкової школи, написав ряд підручників, підготував багато вчителів. Він, як і його сучасники, вважав, що дітей слід починати учити тільки рідною мовою. Про навчання дітей національною мовою піклувався видатний український педагог С. Русова, котра вважала, що дитина може розвиватися тільки на «українському ґрунті». Вона навела перелік предметів, які повинні були викладатися в початковій школі тільки українською мовою, а в 1906 році видала «Український буквар» і підручник «Початкова географія». Щодо російської мови С. Русова вважала, що її слід уводити в навчальну програму лише з другого чи третього року навчання [9].

Навчання рідною мовою в земській народній школі дуже хвилювало й відомого педагога Я. Чепігу. Він писав в одній зі своїх численних статей: «Відберіть у дитини рідну мову і ви зробите її духовною калікою. Тому наша задача - піклуватися про те, щоб в Україні у школі і поза школою наука викладалася рідною українською мовою». Він підготував «Проект української школи для 3, 4, 5 і 6 років навчання», в якому, на відміну від інших педагогів того періоду, писав про те, що лише на п' ятому році навчання можна починати вчити дитину «чужою мовою» [10].

Чимало цінних думок про необхідність навчання