Ці актуальні питання розглядалися й на інших з'їздах. Так, на I Всеросійському з'їзді з питань сімейного виховання, що проходив у Петербурзі з грудня 1912 р. по січень 1913 р. від України з доповіддю виступила Н.А. Лубенець, яка стверджувала, що в сільських початкових школах навчання обов' язково слід здійснювати рідною мовою.

Не став винятком і перший Всеросійський з' їзд народної освіти, що відбувся в Петербурзі в грудні 1913 р. - січні 1914 р. У його роботі взяло участь близько 7 тисяч делегатів, які представляли переважно початкову народну школу. Було створено спеціальну комісію в справах освіти «у місцевостях з інородницьким населенням». На її засіданнях із доповідями виступили С. Русова - «Про українську школу», В. Прокопович - «Народна школа і рідна мова в Україні», С. Меденкампф - «Педагогічний погляд на впровадження навчання українською мовою у сільській школі серед українського населення», О. Чалий - «У школі в Україні», І. Сокол - «Задачі народної школи», С. Карасхевич-Ющенко - «Сучасний стан народної освіти в українських губерніях і наявність коштів, щоб підняти рівень освіти».

Доповідачі підкреслювали, що питання навчання дітей рідною українською мовою хвилює делегатів не тільки світських, а й духовно- релігійних з' їздів. Вони наводили за приклад місіонерську конференцію в Браїлові і законо- учительський з' їзд у Почаєві, що відбулися в 1910 році. Єпархіальний з' їзд подільського духовенства клопотав перед св. Синодом про дозвіл послуговуватися в народних школах рідною мовою. У 1907 році учителям подільської єпархії дозволили послуговуватися українською мовою в церковних школах. Однак уже в 1912 році цей дозвіл відмінено самим Синодом.

Найвагомішим у вирішенні цих питань, як підкреслювалося на з'їздах, був голос народу. В. Прокопович у своїй доповіді навів надзвичайно цікавий факт про те, що 1790 селян Катеринославської губернії виступили із заявами, що школа з нерідною мовою калічить дітей. «Не дивлячись на те, що ми витрачали багато грошей на шкільну освіту, - писали вони, - ми маємо найсумніші наслідки - 75 % від загальної кількості наших дітей неграмотні».

На з'їдах розглядалися й теоретичні питання. Зокрема, такий: «Чому заборона рідної мови знижує розумовий рівень дітей?» - Тому, - робив висновок В. Прокопович, - що школяр-українець, навчаючись російською мовою, ніколи не зможе одержати в школі тієї суми знань, яка під силу школяреві-росіянину».

Ця думка звучала й у інших доповідях, зокрема, С. Русової й О. Чалого. Після обговорення доповідей про школи «інородницька комісія» запропонувала ряд резолюцій, що було прийнято з' їздами з деякими виправленнями. У них мова йшла про «впровадження навчання рідною мовою учнів, а також вільне володіння рідною мовою і рідною літературою як шкільного, так і дошкільного навчання і виховання: обов' язкове студіювання російської мови від третього року навчання» [18]. Підкреслювалася також необхідність організації педагогічних шкіл і тимчасових курсів з місцевою мовою навчання, заснування кафедр мови, історії і літератури, окремих національностей при місцевих вищих школах для підготовки учителів, учительських семінарій, інститутів і спеціальних педагогічних класів і т. п.

Усі резолюції було спрямовано на допомогу українцям. Однак найрадикальніші їх висновки залишилися на папері. Вони були просто проігноровані владою. Більше того, багато учителів-малоросів, котрі наважилися поставити питання про навчання рідною мовою на обговорення, зазнали різних репресій. Так, колишнього директора народних училищ Київської губернії Т. Лубенця зняли з посади і заборонили викладати у середніх школах Києва, а вчителя історії двох київських гімназій В. Прокоповича звільнили з обох посад як «визнаного невідповідним педагогічній діяльності в російській державній школі». Завідуючого позашкільною освітою Лебединського земства І. Грушенка звільнили з посади на вимогу губернатора [18].

Регіональні джерела зберегли в поліцейських архівах щорічні рапорти та звіти повітових приставів про благонадійність учительського корпусу на ввірених їм територіях.

З 1896 по 1903 рр. від очаківського пристава одержано 13 рапортів, у яких говорилося про припинення недозволених висловлювань..., «про читання заборонених книжок...» і про спроби «таємного навчання малоросійською мовою» учителями Очаківського повіту [19; 20].

Репресій зазнали не тільки передові педагоги України. Резонанс від з' їзду дійшов аж до Риги. Там було звільнено вчителя міської школи І. Васильченка тільки за те, що у своєму виступі він підтримав думку колег-українців про не обхід- ність навчання дітей у початкових школах рідною мовою.

Боротьба за демократизацію народної освіти знайшла своє втілення не тільки в боротьбі за впровадження рідної мови в навчанні молодших школярів, айв удосконаленні навчально- виховного процесу, у розробці нових методик з метою наближення школи до реальних потреб народного господарства та створення умов для розкриття творчих здібностей особистості учня.

У 1897 р. Міністерство народної освіти затвердило орієнтовні програми початкових народних училищ [21]. Основною метою початкової освіти було релігійне виховання й елементарне навчання. Головним елементом вивчення російської мови виголошувалися граматичні вправи замість орієнтації на розвиток логічного мислення та розумової кмітливості школярів. На уроках математики учні повинні були оволодівати тільки чотирма діями арифметики над цілими числами. Матеріал з історії та природознавства подавався методом пояснювального читання, 45 % всього навчального часу відводилося на викладання дисциплін релігійного характеру [22].

Земські діячі першими поставили питання про збільшення до 4 років строку початкової освіти. У