Стосовно преси такої універсальної класифікації до цього часу немає, але спроби визначення головних типоформуючих ознак періодики робилися вже неодноразово. Авторами їх були переважно літературознавці та історики журналістики. Так, відомий історик преси Б.І.Єсін ще двадцять років тому поставив задачу вивчення періодики XIX ст. на основі системного підходу і розробив розгорнену програму аналізу газет [2]. У той же час дана програма представляє для істориків скоріше теоретичний, ніж практичний інтерес, оскільки містить ряд важко здійснимих положень. Зокрема, у зв'язку з втратою більшості архівів редакцій їх аналіз стає неможливим при дослідженні регіональної преси.

Вельми переконливою для дослідження регіональної періодики, на наш погляд, є схема ростовського науковця Є.В.Ахмадуліна. Він виділяє в системі регіональної періодичної преси ряд взаємопов' язаних і взаємозалежних елементів: 1) суб'єкт управління, до поняття якого входять урядові установи, що керують пресою, видавці, редактори, журналісти; 2) безпосередньо періодичні видання; 3) об'єкт управління - читацька аудиторія [3]. Дійсно, система регіональної преси охоплює певну територію, має своїх видавців, редакторів і авторів, які нерідко були ініціаторами видання, співробітниками і кореспондентами не одного, а ряду регіональних газет і часописів. Має свої регіональні особливості і читацьке коло провінційних видань.

Безсумнівно, і суб'єкт, і об'єкт управління є типоформуючими елементами системи періодичної преси, її родовими ознаками. Суб'єкт управління безпосередньо впливає на пресу і з її допомогою - на аудиторію. Система періодичної преси, в тому числі і регіональної, зазвичай формується державним апаратом. У Російській імперії, яка базувалася на засадах абсолютизму, ця особливість формування системи періодичної преси проступає зі всією очевидністю. Навіть приватна періодика, становлення якої було відображенням потреби суспільства в різноманітній за формами і напрямами, менш обмеженої інформації, під пресом цензури, адміністративного свавілля на місцях набувала часто рис, властивих офіційним виданням. Важелі керування пресою країни загалом знаходилися в руках Головного управління цензури в Петербурзі, якому підпорядковувалися створені в різних регіонах цензурні комітети, а також місцеві цензори.

Безпосереднім суб' єктом управління для преси південного степового регіону стала у другій третині XIX століття канцелярія генерал- губернатора Новоросійського краю і Бессарабської області, що здійснювала загальний нагляд за місцевою пресою. Для посилення контролю за регіональною періодикою в 1831 р. був заснований Одеський цензурний комітет на чолі з попечителем Одеського навчального округу. У його віданні знаходилася періодична преса Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній, Бессарабської області, Області Війська Донського. Періодика, що направлялася з єдиного центру мала багато спільних рис, які дозволяють розглядати її як єдину систему регіональної преси, хоч видання "Губернских ведомостей", в свою чергу, знаходилося в руках губернаторів, а "Донских войсковых ведомостей" - військового правління.

Система преси двомірна і розвивається як "по вертикалі", так і "по горизонталі". У першій третині XIX ст. преса регіону розвивалася "по вертикалі", виявляючи лише свої родові ознаки. Зародження преси південного степового регіону почалося в адміністративному центрі Новоросійського краю - Одесі, молодому портовому місті - і було викликано потребами розвитку торгівлі. Тому перші видання були приватними і виходили в інтересах вітчизняних і зарубіжних підприємців. Однак для них характерний визначальний вплив міської адміністрації. Активну участь у заснуванні першого органу друку в Одесі брав градоначальник О.Ф.Ланжерон. Видавцем і редактором його був француз Ж.Даваллон, який разом з групою співвітчизників переселився в Одесу з метою заснування фабрики для сортування і миття овечої вовни. Хоч тонкорунне вівчарство в південних губерніях набирало силу, але на цьому терені Ж.Даваллон зазнав невдачі [4]. Враховуючи високий рівень освіти і літературні здібності співвітчизника, О.Ф. Ланжерон вирішив запропонувати йому видання комерційної газети, загальне керівництво якої залишив за собою [5].

Перша одеська газета залежала від міської адміністрації й фінансово. Єдина тоді в Одесі друкарня була заснована приватним підприємцем ще на початку століття, а в 1814 р. викуплена містом. Через шість років її передали за контрактом уродженцеві Вюртемберга літографу К.Сейтцу. Місто зобов'язалося виділяти йому допомогу у розмірі 2400 крб. на рік з умовою безкоштовного друкування для міської адміністрації казенних бланків. К.Сейтц став компаньйоном Ж.Даваллона у виданні газети, яка також друкувалася в друкарні безкоштовно через нестачу коштів.

"Messager de la Russie meridionale, ou feuille commerciale publiee avec L'autorisation du gouvernement" почав виходити з 1 квітня 1820 р. Ця газета малого формату (на піваркуша) видавалася переважно в інтересах іноземних комерсантів. Вона висвітлювала проблеми, пов'язані з потребами судноплавства і торгівлі: умови навігації, ціни на товари, відомості про рух кораблів і т.д. Іноді в ній публікувалися інформаційні статті про розвиток вітчизняної і зарубіжної торгівлі, звістки про театральне життя Одеси. Перша ж спроба редактора у вересні 1823 р. вийти за рамки вузької офіційно дозволеної програми призвела до закриття газети. Протягом 1822 р. К.Сейтц випустив чотири номери музичного часопису "Troubadur d'Odessa", який слід вважати родоначальником часописної періодики в регіоні.

Незабаром, після припинення виходу першої французької газети, 17 листопада 1823 р. в Одесі почалося видання другої газети французькою мовою "Journal d'Odessa ou Courrier commercial de la Nouvelle Russie". Її редагував власник друкарні К.Сейтц [6] під керівництвом і контролем барона П.І.Бруннова, що служив