доблесний у бою, а на зріст ставний, і красень лицем"; "и бе Феодор телом крепок зело"; "Лев був князь мудрий і хоробрий, і сильний у бою, - немало бо показав він мужності своєї у многих ратях"; "бо же Святослав телом легок і велми храбр".
У поминальних пам'ятках про князів обов' я- зково зазначалася їхня фізична підготовленість: "Се убо благоверный Борис, крепок телом"; "був же він (Володимир Глібович) князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Русь багато потужила";
"представився великий князь Всеволод. Много мужествовав и дерзость имев на бранех".
У "Слові о полку Ігоровім" висвітлено подвиги слов' янських князів, їх майстерність, фізичну і розумову велич. Князя Святослава Київського прославляють німці і венеціанці, греки і морави, що свідчить про міжнародне визнання фізичної сили, бойової майстерності не тільки руських князів, а й усього руського народу.
Аналіз наукової літератури, фольклорних та етнографічних матеріалів свідчить, що в Київській Русі існували досить самобутні засоби фізичного виховання, створені ще у найдавніші часи, які можна умовно поділити на три основні групи: фізичні вправи, природні сили, гігієнічні чинники.
Форми фізичного виховання у Київській Русі були зумовлені світоглядом, звичаями та способом життя населення. Результати дослідження дозволили визначити такі форми: народно- побутові (сім' я, родина, парубочі і дівочі громади, "вулиці", вечорниці), релігійно-культові (весняна, літня, осіння, зимова календарна обрядовість), освітні (княжі школи, монастирі, товариства стрільців, школи верхової їзди, фехтування), змагальні ("руські ігрища", народні змагання), військово-фізична підготовка (військово- прикладна практика, військові походи, полювання, лицарські турніри).
Історичні дослідження, археологічні, фольклорні та етнографічні дані спонукають, у першу чергу, до вивчення системи ігор населення Київської Русі. Існує декілька визначень ігрової діяльності: "гра", "грання", "ігрище", "іграшка". Треба відзначити, що поняття "ігрище" мало значно ширше значення, ніж сучасне поняття "гра". Люди вірили в магічну силу дій, ритуалів, у силу слова й руху, і цими засобами намагалися забезпечити собі добробут, гарний урожай, успішне полювання, щасливе родинне життя, міцне здоров'я, сприятливу погоду. Стародавні ігрища складалися з рухливих ігор, хороводів, різноманітних танців і стрибків ("плясаніє і скаканіє").
Народні ігри та фізичні вправи відображали, насамперед, виробничу діяльність людей (полювання, землеробство, тваринництво, риболовство), військовий і сімейний побут, світогляд. До них належать ігри зі співом і примовками, ігри з предметами, ігри без предметів. Про велику поширеність у Київській Русі ігор з предметами свідчать археологічні знахідки, серед яких значне місце посідають шкіряні м' ячі різних розмірів та ваги, кістки для ігор у "Паці", ковзани, фішки для гри у шашки [7].
У період Київської Русі на достатньо високому рівні функціонувала школа наставництва. Роль наставників виконували матері, пестуни і дидасколи - шановані досвідчені люди, яким громада доручала важливу справу: доглядаючи дітей, турбуватися про їхній фізичний розвиток, допомагати їм засвоювати знання і навички, необхідні для праці і захисту Батьківщини.
Реалізація завдань фізичного виховання у Київській Русі відбувалася у процесі святково- ігрової діяльності та спеціально організованої практики. Під час занять діти і молодь оволодівали спеціальними знаннями, вміннями і навичками, що забезпечували їх підготовку до трудової і військової діяльності. Для Київської Русі характерна велика кількість форм фізичного виховання, що не лише забезпечували збільшення рухової активності населення, а й спрямовували вплив на виховання необхідних якостей особистості. Тобто заняття мали специфічний зміст, що дозволяв цілеспрямовано вирішувати певні завдання фізичного виховання.
Для військово-фізичної підготовки воїнів використовувалися спеціальні військові ігри, тренування, поєдинки. У вільний час воїни постійно вправлялися у стрільбі з лука чи самостріла, володінні мечем, сокирою чи шаблею, метанні списа і ножа.
Військово-фізичне виховання у Київській Русі мало не замкнутий характер. На його розвиток впливали культурні надбання сусідніх народів. Зокрема відомо, що в Русі проводилися своєрідні лицарські турніри - "руські ігрища", де воїни набували вправності та відваги.
За часів Київської Русі продовжували розвиватися кулачні бої, які часто застосовувалися під час військових дій. У ХІІІ столітті князь Мстислав Удатний перед битвою запитав своїх воїнів, як вони хочуть битися: пішими чи на конях. Вони дружно відповіли: "Ми не хочемо на конях, а за прикладом предків наших піши і на кулаках битися". У мирний час кулачні бої відбувалися на льоду річок, ставків, озер, нерідко там, де відбувався обряд водохрещення.
Нероздільні на перших етапах свого розвитку боротьба і кулачні бої у давньоруський період виступають як цілком самостійні види фізичних вправ змагального характеру.
Боротьба у Київській Русі була розповсюджена практично в усіх сферах життя людей. Поєдинки були звичайним явищем під час свят, на ярмарках, урочистих подіях. Боротьба часто використовувалася як засіб вирішення суперечок та спірних питань між людьми і сприймалася як справедливий суд. Серед давньоруських професій існували бійці судових поєдинків - "полівники", а сам поєдинок - суд - мав назву "поле" [8].
Одне з найвагоміших місць серед засобів фізичного виховання в період Київської Русі посідали фізичні вправи з використанням різноманітних предметів: зброї (списи, луки, мечі, бойові палиці та сокири, ножі, щити тощо); предметів, які могли бути використані як зброя (каміння, палиці, мотузки, аркани).
До цієї групи засобів фізичного виховання варто зарахувати фізичні вправи з використанням засобів пересування (коні, човни, лижі тощо). Значне місце