З переліку можна зробити висновок, що все було добротне і якісне. Але в самий розпал будівництва (зведено другий поверх) Головний командир Чорноморського флоту і портів, військовий губернатор М.П. Манганарі призначає комісію з "огляду правильності і міцності спорудження нової будівлі театру Монте" [9], яка у свою чергу звітує: "Ми, що підписалися нижче, даємо звіт: 1) сволоки над вестибюлем покладені із розрізаних уздовж брусків і мають у ширину від 2,5 до 3 вершків і вишину 5 вершків, між тим, розраховуючи на велике навантаження на них..., вони повинні мати розміри 45 на 6,5 вершків, крім того бруски для чорної підлоги прибито до балконів тесовими цвяхами та й ті вкрай рідко; 2) кам'яна стіна, що відділяє вестибюль від зали для глядачів за проектом повинна мати у нижньому поверсі 1,4 аршини, а в другому - 14 вершків, між тим у театрі її всю зроблено товщиною 15 вершків ..." і т.д. Комісія встановила більш 10 пунктів кричущих недоліків [10], але театр було прийнято до експлуатації. Чи не тому через десять років постає питання про його закриття, а миколаївський поліцмейстер рапортує військовому губернаторові 2 жовтня 1892 р.: "Міська управа... супроводила до мого розгляду акт про поступове скорочення у театрі Монте місць гальорки й балкону, у будівельному та пожежному відношенні... вищезгадані обставини мусили мати на увазі при утвердженні плану і при видачі дозволу на улаштування театрального закладу, але ніяк не через десять років після того, як театр відбудовано" [11].

Можливо, все це змушує Монте позбутися "театру-клопоту" й продати його новому власнику - купцеві Якову Шефферу. Через три роки, у листопаді 1897 р., комісія у складі медичного інспектора миколаївського порту, міського лікаря та інших чиновників вказує на вкрай антисанітарне становище театру Шеффера, а міський архітектор Є.А. Штукенберг наказує власникові зробити негайний капітальний ремонт. Я. Шеф- фер зобов'язується зробити його під час великого посту 1898 р., але своєї обіцянки не виконує. Власник скаржиться військовому губернаторові на міську поліцію у зв'язку з тим, що вона заборонила на сцені театру виступи італійського трагіка Томмазо Сальвіні [12].

Антрепренер явно блефує і спекулює ім'ям видатного артиста. Сальвіні не збирався виступати на провінційній миколаївській сцені. Він давав гастролі тільки у Петербурзі і Москві, а у 1898 р. його взагалі не було у Росії [13]. З метою залучення публіки Шеффер і в подальшому спекулюватиме іменами Айседори Дункан та інших світових знаменитостей. Щоб врятувати справу, він наприкінці 1898 р. робить ремонт, витративши при цьому 150 тисяч руб.

У 1917 р. театр націоналізує нова влада, він став називатися "колишній Шеффера", а у травні 1920 р. отримує ім'я наркому освіти Луначар- ського (після короткочасного візиту того до Миколаєва). Ім' я колишнього власника надовго зникає з миколаївських анналів.

Внаслідок громадянської війни економіка Миколаєва була зруйнована. До початку 1921 р. від театру залишилася одна коробка. Все обладнання, меблі мешканці міста розтягли на опалення і товарообмін із селом. У місті й губернії панував голод. Але театральне життя і театральна думка у місті не згасали. 1 січня 1922 р. газета "Красный Николаев" писала: "Три дні тому у Держдрамі вшановували А.І. Зражевського, що пропрацював на сцені 15 років. Публіка надзвичайно тепло зустрічала ювіляра. Поставлено було п'єсу Найдьонова "Діти Ванюшина".

У 1922 р. економічна ситуація поліпшується. Набирає обертів нова економічна політика, народжується "радянська" буржуазія, про що повідомляє газета "Красный Николаев". "Комгосп віддав театр Луначарського в орендне користування громадянину Пламму, який за півтора місяця пообіцяв відремонтувати театр. Але театр не лише не відремонтовано, але й пограбовано. За розпорядженням т. Любецького меблі та декорації повинні бути повернені театрові з приватного користування сім'ї Пламма". За цієї невеличкої замітки можна судити про те, що за своєю "спритністю" "радянський" антрепренер Пламм далеко обігнав дореволюційного хазяїна Шеффера.

У середині жовтня 1923 р. планова комісія Миколаївського окрвідкомгоспу розглядає питання про відбудову театру. Зупинилися на двох будівлях - занедбаній колишньої Шеффера та недобудованій колишній Лебедєва: "Звертаючись до театру кол. Шеффера, т. Сахновсь- кий відзначає, що його зовнішній вигляд справляє враження наче б то сприятливе, хоча будівля побита й потріпана. Все ж не помітно у стінах великих дефектів... Немає дверей, віконних рам, меблів, штукатурка обвалилася, стеля провисла і тримається лише завдяки тому, що в багатьох місцях підвішена до сволоків. З-за крайнього занепаду ремонт коштуватиме вельми дорого - до 40 тис., загальна вартість його виявиться сумою до 60000 руб. золотом. Співдоповідач т. Свежинський повідомляє, що під час керування ним пожежною командою у театрі неодноразово доводилося гасити пожежі. Театр спроможний протягом десяти хвилин перетворитися на палаюче вогнище і являє собою не що інше, як пастку". Комісія постановляє: "Беручи до уваги крайній занепад, надзвичайну небезпеку у пожежному відношенні і вартість ремонту, комісія не вважає за доцільне відбудову театру кол. Шеф- фера і вважає за необхідне знести його ... як небезпечну для оточуючих будівлю" [14]. Однієї з унікальніших миколаївських споруд ми могли б недорахуватися ще 80 років тому. Напевне, зносу сучасної пам' ятки історії та архітектури завадила відсутність тих самих коштів. Тоді