Повинності державних селян поділялися на грошові й натуральні. Згідно указу Сенату від 1834 р. визначався порядок грошових зборів на державні податки, земські повинності, мирські видатки й казенні збори з казенних поселян, за виключенням колоністів і татар Південної України [8, с. 47-64].

Урядовий "План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель до їхнього заселення" 1764 р. передбачав вирішення питань, що стосувалися наділення землею різних верств населення, надання пільг тощо. Згідно "Плану" для поміщиків із дворян було встановлено, що вони переселяли в нові володіння кріпосних селян зі своїх маєтків у внутрішніх губерніях країни або ж купували їх спеціально "на вивід". Однак можливості такого типу землеволодіння були досить обмежені: кожен поміщик намагався не підірвати ведення господарства в старих вотчинах, а для купівлі кріпаків були потрібні чималі гроші.

На Півдні України уряд у силу необхідності поступився одним з основних привілеїв феодального дворянства - правом виключного володіння землею, увівши передачу в спадкове володіння маєтностей розміром від 1,5 тисяч до 12 тисяч десятин "усякого звання й чина людям, що користуються дворянським правом", при умові заселення їх за власний кошт упродовж трьох років. У результаті виникла ситуація, за якою на Півдні України володіти землями могли й купці, міщани і чиновники-недворяни.

Поміщицькі селяни (кріпаки) в Україні розподілялися на дві великі групи: 1) що перебували на загальному кріпосному праві й 2) що перебували на умовному кріпосному праві. Друга група (старостинські, монастирські, рангові тощо) на Півдні України була майже відсутня.

У 1796 р. був виданий царський указ, що забороняв "самовільні переходи поселян із місця на місце". Можна припустити, що поміщики зуміли використати цей указ для покріпачення певної частини місцевого українського населення; крім того, приєднання Росією в 1795 р. прилеглих до Новоросії володінь Речі Посполитої з українським населенням призвело до пересування частини кріпосного населення Подільської губернії на Південь України. Поміщики колишньої Речі Посполитої, отримавши земельні володіння в Новоросії, могли тепер легко переводити сюди робочу силу [8].

Переважна частина жителів приватновласницьких земель складалася з незакріпачених поселенців, або "підданих", як вони, звичайно, називалися в документах. Їх відрізняють від "поміщицьких селян", під якими розумілися кріпаки. Поміщицькі піддані були переважно українцями, за виключенням небагатьох циган, німців та інших іноземців. Обставини їхньої появи в маєтках землевласників були різними. Поміщики приймали українських селян, що добровільно приходили з Лівобережжя, які до 1783 р. користувалися правом переходу від феодала до феодала. Значну частину складали колишні українські козаки, які скористалися правом переходу на нові місця, а також запорозькі козаки, які зберегли особисту свободу. Іншу групу складали українські посполиті, закріпачені в 1783 р., яким удалося втекти від своїх господарів. Нарешті, було багато українців, що прибули з території України, яка знаходилася під владою Польщі.

Селяни-утікачі, що селилися на поміщицьких землях, у більшості своїй знову опинялися в повній залежності від поміщиків, що навіть викликало потребу в розгляді ряду подібних ситуацій на засіданні кабінету міністрів [9]. Якщо особисто вільні "зобов'язані поселяни" не могли домовитися з поміщиком про розмір повинностей за користування землею, вони могли згідно з указом 1827 р. перейти на казенні землі [10].

Жорстока експлуатація та сваволя поміщиків, рекрутська повинність та ін. зумовлювали дуже низький відсоток приросту серед кріпацького населення - він був майже у два рази нижчий порівняно із загальним приростом в Україні. Кріпосні селяни намагалися використовувати близькість Новоросійського краю до державних кордонів: відзначалися масові втечі селян у Молдавію на початку ХІХ ст. [11].

Створюючи сприятливі умови для колонізації південних районів, царська адміністрація разом із тим розуміла, що заселення краю ще не гарантувало справжнього закріплення стратегічних інтересів Росії на Чорному морі. Для вирішення цієї проблеми потрібна була збройна сила, спроможна протистояти провокаціям Туреччини в прикордонних районах. Проте, такої сили після ліквідації Запорозької Січі в краї не існувало. Утримання ж тут значної кількості регулярних військ з огляду на розтягнуті комунікації та загальний неблагоустрій краю було пов' язано з великими труднощами й вимагало величезних витрат. У цих умовах першорядного значення набувала військова колонізація краю.

Прагнучи заселити й зміцнити звільнений у результаті військових дій 1768-1774 рр. район, уряд у 1775 р. поселив козаків сформованого в 1769 р. Нововербованого полку й арнаутів у межиріччі Інгулу, Єланця й Мертвоводу. Арнаут- ський полк був сформований Портою з вихідців із балканських земель на початку російсько- турецької війни й перейшов на бік Росії в повному складі [12].

Перед початком російсько-турецької війни 1787-1791 рр. розпочалося комплектування в Причорномор' ї нового козацького війська з однодворців, розкольників, міщан і навіть селян, які оселилися на приватновласницьких землях і потрапили в залежність від поміщиків. В останньому випадку держава викупала в поміщиків землі й перетворювала поселенців у козаків або воїнських поселян. У 1785 р. з козаків та арнау- тів створюються два полки Бузького козацького війська. Незадовго до цього з Росії було переведено 24 тисячі державних селян для створення прикордонних військових поселень. Бузькі козаки використовувалися для охорони кордонів по р. Дністру й берегах Чорного моря [13].

Група, яку можна умовно назвати воєнізованими поселенцями, була