У цей час через нове ускладнення російсько- турецьких відносин царський уряд звертає увагу на укріплення південних кордонів. Зокрема, було вирішено за доцільне залучити на військову службу колишніх бузьких козаків.

Указом від 8 травня 1803 р. Бузьке військо було відновлене на засадах Донського козацького війська, тобто на повному власному утриманні. На час відновлення війська населення станиць бузьких козаків становило понад 12 тисяч чоловік, переважна більшість з яких - українці, до війська входили також росіяни, болгари, чорногорці, серби й навіть цигани. До нього ввійшли всі бузькі й красносільські (колишні селяни із Красносільських маєтків Єлісаветградського повіту, куплених у 1787 р. для збільшення кількості військ) станиці з адміністративним центром у м. Вознесенську. Крім того, до війська були приєднані два болгарські поселення: Щербані (тепер Вознесенського району) і Димів- ське (с. Диміно Новоодеського району), де було 600 осіб [15].

Бузькі козаки були переведені в 1817 р. у становище військових поселян. Спираючись на даровану їм грамоту Катерини ІІ про пожалуван- ня землі у вічне спадкове володіння, вони намагалися боротися проти приведення їх до присяги, однак опір було зламано [16].

Основним нормативним документом, який регламентував виникнення й функціонування військових поселень стало "Учреждение о военном поселении" [17]. Військові поселення охоплювали близько 1/5 частини території Херсонської губернії. За даними УІІ ревізії (1827 р.) військові поселенці становили 140 тисяч осіб при загальній кількості населення - 342975 чоловік [18].

Створення військових поселень сприяло нівелюванню станів на Півдні України. На зміну різноманіттю воєнізованих жителів, що епізодично залучалися до військової служби й багато більше займалися сільським господарством, прийшли військові поселяни. Опинившись у розряді поселян-господарів, вони насильно прикріплялися до землі, позбавлялися права займатися торгівлею, відхідництвом і промислами [19].

4 липня 1857 р. було затверджено "Положение о новом устройстве военных поселений кавалерии", яким військові поселення скасовувались. У 1858 р. військові поселяни перейменовані в "південні", але все ще перебували в підпорядкуванні військового відомства, вони складали 1/3 всіх сільських жителів Херсонської губернії [20]. Остаточне скасування округів південних поселень відбулося на початку 1867 р. [21]. Військові поселяни, яких було перетворено на державних селян казенних поселень, отримали можливості для подальшого господарчого розвитку, у них зростає народонаселення [22].

Своєрідністю Херсонської губернії (перш за все її західних повітів) було те, що протягом ХІХ - початку ХХ ст. специфічну соціальну групу складали тут орендарі-десятинщики. Представники її мали окремий соціальний статус міщан (тобто мешканців містечок), займаючись при цьому сільським господарством ("вільні хлібороби"). Ці незакріпачені безземельні селяни орендували землю в поміщиків за частину врожаю: спочатку 10%, так звану "дежму" (з молдавської - "десятина"), звідки й пішла їх назва - десятинщики, з середини ХІХ ст. ця частина вже досягала 20%. Походження цієї групи пов'язується з українським та молдавським населенням Очаківського степу XVIII ст. та наслідками указу 1828 р., згідно з яким припинялося існування незакріпачених селян у Новоросійському краї. Уникаючи закріпачення, вони приписувалися до верстви міщан. У 1850-ті рр. кількість десятинщиків збільшується за рахунок вільновідпускних селян. Усього до цієї групи належало 115 тисяч осіб (5,3% від загальної кількості мешканців та 7,15% - серед сільського населення). При цьому вони обробляли близько 30% всієї орної землі. Більша частина з них знаходилась в західних повітах Херсонської губернії [23].

Іноземні колоністи складали в дореформений час ще одну велику групу населення Миколаїв- щини. 22 липня 1763 р. імператриця Катерина ІІ підписала маніфест «О дозволении всем иностранцам, в Россию въезжающим, поселиться, в которых губерниях они пожелают, и о дарованных им правах». У маніфесті були обіцяні: звільнення від військової повинності на вічні часи, зручна орна земля й випаси, звільнення від податків строком від 5 до 30 років, свобода віросповідання та інші пільги. Російський уряд брав на себе всі видатки з переселення на південь України колоністів.

Пільги, які були обіцяні колоністам, а також розорення Німеччини в ході Семирічної війни сприяли успіху маніфесту. Масове переселення німців з їх історичної батьківщини починається після знищення Запорозької Січі в 1775 р. Коло- ністи-прусаки, баденці й саксонці, за віросповіданням були католиками, лютеранами, а також менонітами.

Найбільш масовий характер носило переселення в Південну Україну болгар, які здобули для себе права "іноземних колоністів". Землеробські колонії болгар, що втекли з Османської імперії, почали створюватися тут на початку ХІХ ст. Активізувалося переселення болгар після російсько-турецької (1828-1829 рр.) і Кримської (1853-1856 рр.) воєн. У 1802 р. 16 болгарських сімей (85 душ обох статей), які втекли від утисків турецьких властей з Адріанопольського вілайєту, заснували поблизу Миколаєва поселення Тернівку [24].

Господарська діяльність колоністів, їхнє самоврядування регламентувались "Уставом о колониях иностранцев в