УДК 94 (477) + 908 (477) "20"

Шапорда В. А., Миколаївський політехнічний технікум

Стан музичної культури в період денікінської окупації Півдня України (грудень 1918 року -

січень 1920 року)

У даній статті розглядаються питання, пов'язані зі станом, в якому знаходилась музична культура Півдня України періоду денікінської окупації в грудні 1918 року - січні 1920 року, її характерним особливостям, проблемам та тенденціям розвитку.

In this article the author focuses his attention on questions connection with the development of music culture in South Ukraine during General Denikin occupation from December 1918 to January 1920.Музика, як відомо, є супутником усіх значних подій в історії. Національно-визвольні змагання та громадянська війна в Україні не стали виключенням. Музика звучала на масових святах, політичних акціях, демонстраціях, військових парадах, у концертних залах, консерваторіях, клубах, парках, ресторанах, приватних квартирах, під час поховань постраждалих та загиблих у військових протистояннях. Виконували старі і нові пісні та мелодії на вічні теми, співзвучні з подіями, які відбувалися.

Дане питання майже не досліджено в сучасній українській історіографії. Є роботи російських авторів, які досліджують окремі аспекти цієї теми в російських регіональних географічних рамках (Кубань, Північний Кавказ) [1]. В даній статті автор має на меті дослідити питання, пов'язані зі станом, в якому знаходилась музична культура Півдня України в період денікінської окупації в грудні 1918 - січні 1920 років з її характерними особливостями, проблемами та тенденціями розвитку.

Джерельна база, обмеженість об'єму публікації та рівень мистецтвознавчої підготовки автора дають можливість торкнутися лише окремих аспектів музичного життя досліджуваного періоду: діяльності музичних колективів (хорів, оркестрів) і окремих музикантів, пропаганди музичного мистецтва, впливу змін у сфері політики та економіки на музичне життя.

Важливу роль у розвитку музичного життя суспільства відіграли музичні спілки, стаціонарні колективи, навчальні заклади. Число останніх на Півдні України в роки громадянської війни значно зросло. Діяльність багатьох спілок саме в роки громадянської війни особливо активізувалася. Преса повідомляла про виникнення нових музичних об'єднань: наприклад, одеської "Спілки при- хільників камерної музики" [2], "Спілки поширення музичної освіти в Одесі" [3].

Особливо вирувало музичне життя там, де було кілька консерваторій, інших альтернативних музичних установ. Вони, ніби змагаючись один з одним, улаштовували різноманітні за формою і змістом музичні заходи. Їхніми силами проводилися симфонічні і камерні концерти, у тому числі так звані історичні збори, присвячені творчості вітчизняних і закордонних класиків. Солістами нерідко виступали відомі гастролери.

Реклами й афіші заходів так званої серйозної музики, які збереглися до нашого часу, не дають картини стійкої уваги музичних колективів до доробок якого-небудь одного чи кількох композиторів. Як і до революції, проводилися ювілейні святкування на честь річниць із дня народження чи смерті відомих митців. Подібні святкування були не тільки даниною таланту видатних музикантів, але й спробою протидіяти розриву, що намітився, між минулим і сьогоденням України, а також ставали приводом для серйозних роздумів про долю мистецтва. Після музичних відділень нерідко влаштовувалися диспути про майбутнє вітчизняної музики, адже тоді вона знаходилася на перехресті шляхів свого розвитку. Як визначав П.М.Мілюков: ".революція не застала якогось одного напрямку, яке б займало домінуюче становище в музиці. Це була пора творчих пошуків під загальною ідеєю новаторства" [4].

Музичні заходи не були розраховані винятково на знавців і шанувальників музичного мистецтва. У багатьох містах влаштовувалися так звані популярно-народні концерти з мінімальними цінами на квитки. Такі концерти не були першими пробами для початківців заявити про себе. Тут виступали кращі музичні сили дореволюційної Росії. Супроводжувалися концерти, як правило, високопрофесійним і одночасно доступним коментарем. Усюди знаходилися подвижники музичної освіти (І.Слатин і С.Дремцов у Харкові). Ці імена постійно були присутні на музичних афішах, як конферансьє або лекторів. І.Войтехов став ініціатором етнографічних концертів, де слухачі могли познайомитися з музикою народів, що живуть на Кубані: росіян, українців, греків, вірменів, черкесів [5].

Інтенсивність музичних заходів, у цілому, була досить високою, особливо в ті періоди, коли посилювався наплив біженців. Природно, що гастролери приїздили в ті міста, які ставали в певні періоди часу центрами скупчення емігрантів, які втікали від радянської влади, яка встановилась в Радянській Росії, до України. Такими містами стали Київ, Харків, Катеринослав та Одеса. "Не бувати б щастю, так нещастя допомогло. Принадності радянського раю змусили бігти з Петрограда і Москви багатьох представників російського мистецтва, і в провінції забило ключем музичне життя, вносячи святковість і радість у наші нерадісні будні", - підкреслював в одній зі своїх численних публікацій Н.Кедров [6]. З успіхом проходили гастролі відомих оперних співаків: Д.А.Смирнова, К.Запорожця, Н.Шевелева, П.Цесевича, Е.Петренко, Т.Павлової, Н.Кошиць, Л.Собінова, піаністів Ю.Ісерлиса, В.Покровського, скрипалів Е.Цимбаліста, М.Ерденка та інших.

Не всі попадали в звичні умови великих і світлих концертних залів. Нерідко відключалася електрика, опалення. Л.Собінов писав своєму секретарю про кримські гастролі 1920 р., що проходили "у неймовірно диких умовах": у маленьких заштатних театриках, у ситуації, коли значні на перший погляд гонорари миттєво "з'їдала" інфляція [7].

Як і театральні видовища, музичні вистави практично не переривалися, незважаючи на політичну плутанину, близьку лінію фронту та економічну кризу. К.Г.Паустовський, згадуючи Київ 1919 року, відзначав: "Вечорами я знову, як