української мови і звернення на це уваги при призначенні на більш високі посади [11]. Треба відзначити розпорядження міністерства внутрішніх справ міським самоврядуванням, губернським, повітовим і волосним народним управам Україні про написання всіх вивісок на народних управах, лікарнях, школах, майстернях, назвах вулиць українською мовою [12].
Однак не всі державні урядовці виконували розпорядження і вживали у діловому листуванні українську мову. 9 липня 1918 р. державний секретар розіслав за наказом міністра циркуляр по всіх департаментах міністерства народної освіти, в якому зазначалося: "Із урядових актів видно, що державною мовою в Українській Державі визнається мова українська, однак із тих паперів, що надходять до державної канцелярії виявляється, що не всі міністерства дотримуються державної мови в листуванні, примушуючи цим державну канцелярію написані так службові папери перекладати українською мовою. З огляду на це, ласкаво прошу міністерство народної освіти не відмовлятися вживати в листуванні з державною канцелярією виключно української мови як державної" [13]. Українізація діловодства зустрічала опір чиновників, які не знали або не хотіли користуватись українською мовою. Однією з об'єктивних причин цього був слабкий рівень розвитку ділової мови, усталеної термінології, відсутність україномовних бланків. З цими проблемами стикалися службовці всіх урядів: від Центральної Ради до радянської влади.
Важливим етапом впровадження української мови в діловодство державних установ було створення усталеної термінології. Ю. Шевельов пише про дві тенденції створення ділової термінології: романтизм історичний і романтизм етнографічний. Представники історичного романтизму прагнули відновити терміни козацької держави ХУІІ ст., що найяскравіше виявлялося в сферах державного апарату, війська і т.п.
Історичний романтизм не дуже підходив для формування ділової мови, тому було висунуто ідею про застосування романтизму етнографічного. Головна думка полягала в тому, що основна термінологія мала бути сформована на базі діалектних словникових запасів, а для відсутніх у народній мові понять треба поступово надавати нового значення відомим словам або творити нові терміни на базі поширених в сільській мові морфем. Одним з тих, хто дотримувався такої позиції був О. Яната, коли він запропонував у 1917 р. розгорнути широке збирання в народі матеріалів для формування термінології різних галузей науки [14].
О. Янаті заперечував М. Грушевський на сторінках тижневика "Промінь". Позиція Гру- шевського полягала в тому, що обставини не дають змоги проводити таку довготривалу роботу, тобто це практично означало, що термінологія мала складатися з елементів народних (зафіксованих у наявних словниках), з елементів, які вживаються в Галичині, а також запозичень з інших мов (західноєвропейських та російської) [15].
У серпні 1918 р. зібранням ради природничої секції УНТ було утворено комісію, яка ставила на меті розробку матеріалів з української термінології природничих наук і словників українською мовою, широке співробітництво і координацію з НТШ. Головою було обрано професора П.А. Тут- ківського. Серед активних діячів комісії - О. Яна- та, В. Різниченко, X. Осьмак, І. Щоголів, О. Курило, М. Данилевський. Невдовзі було ухвалено заснувати видання комісії - "Матеріали до української природничої термінології і номенклатури" [16]. Наслідком праці комісії стала підготовка словників з різних галузей природознавства.
17 жовтня 1918 р. міністерство народної освіти замовило термінологічній комісії видання словників фізичних термінів та ботанічної і зоологічної номенклатури. На видання словників міністерство народної освіти виділяє 30000 крб. [17].
27 листопада термінологічна комісія звітувала про друкування українських словників природничих термінів (словники фізичної термінології, ботанічної та ентомологічної номенклатури) і попросила про матеріальну допомогу у розмірі 40000 крб. для видання другого тому "Матеріалів до української природничої термінології" [18]. Справа з асигнування грошей затягнулася, але завдяки діям міністра П. Холодного, який провів асигнування 42000 крб. за окремим законопроектом, міністерство освіти почало видавати на розроблення природничої термінології по 5000 крб., що дало можливість запросити до праці потрібних фахівців [19].
Взагалі, для роботи термінологічної комісії склалися вкрай несприятливі матеріальні умови для плідної праці, про що свідчать листи до міністерства освіти [20].
Питанням впровадження української мови в державному апараті займалася й Директорія. 1 січня 1919 р. було затверджено закон про державну мову в УНР, за яким українська мова стала обов'язковою для вжитку в усіх урядових і громадських установах.
В часи Директорії було організовано комісію при відділі пластичних мистецтв при міністерстві народної освіти для вироблення українського національного шрифту у складі професорів Університету Св. Володимира Г.Г. Павлуцького, зав. Центральним архівом І.М. Каманіна, худож- ників-спеціалістів [21].
Статус української мови в державних установах змінився під час радянської влади. Радянське законодавство не накладало на неї заборони. В конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки, ухваленій 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з' їздом Рад і затвердженій Центральним Виконавчим Комітетом 14 березня про мовне питання не згадується. Йдеться там лише про те, що будь-які національні привілеї чи національні утиски є неприпустимими [22].
Починаючи з весни 1919 р., видано низку декретів на користь української мови в державних установах: "У всіх державних установах та закладах українська мова мусить бути допущена нарівні з російською", - говорилося у постанові ВУЦВК від 21 лютого 1920 р. У декреті РНК УСРР від 21 вересня зазначалося, що "українська мова мусить бути запроваджена як предмет у школах і повинна вживатися в державних закладах та установах". 19 лютого 1921 р. Раднарком УСРР рекомендував "провадити навчання в школах