УДК [94:27] (477) "1920/1930"

Ігнатуша О.М., Запорізький державний університет

Радянський апарат як знаряддя боротьби проти церкви

в Україні у 20-30-х pp. XX ст.

У статті аналізується еволюція органів радянської влади, які займалися боротьбою проти релігії та церкви в Україні протягом 20-30-х pp. XX cm Визначається залежність між конструкцією партійно-державного апарату і трансформацією конфесій. Характеризується взaє^юдiя між різними ланками партійно-державної системи в організації цієї боротьби.

In the article the evolution of bodies of the Soviet authority, which were involved in struggle against religion and church in Ukraine during 20-30s XXcentury is analyzed. The dependence between a design of the state-party device and transformation of faith is defined. The interaction between the different parts of the party-state system in the organization ofi this struggle is characterized.З'ясовуючи становище релігійних організацій та стан декларованої свободи совісті в радянській Україні, дослідники державно- церковних взаємин та суспільної свідомості цілком природно звертаються передусім до ідейно- теоретичних джерел радянської антирелігійної політики та характеристики способів боротьби більшовицької влади проти церкви. Про це, зокрема, свідчать перші монографії з даної проблематики, що з'явилися за доби державної незалежності України. Маємо на увазі праці В.О.Пащенка [1] та В.Силантьева [2], назва яких досить показова у цьому відношенні. їх автори у певній мірі охарактеризували проблему організації апарату радянської влади, що була покликана для боротьби з релігією та церквою, не ставлячи перед собою це як завдання. Зазначене питання досить важливе і недостатньо розроблене. Спробуємо в межах статті в загальних рисах простежити зміни в структурі радянського державного апарату, пов'язані з організацією боротьби проти церкви. На наш погляд, це дасть більш чітке уявлення про характер радянської влади і відтінить непрості взаємовідносини між партійними і радянським органами та процес викривлення комуністами ідеї народовладдя.

Оскільки більшовицька партія була вершиною державної піраміди, вона мала визначальний вплив на всі рівні державного керівництва, її суспільна роль за умов однопартійної політичної системи і концентрації в руках більшовиків усіх важелів державної влади була непересічною. Ще на початку свого існування більшовицька РСДРП однією з вимог до своїх членів поставила бути нерелігійними. Сформовані комуністичною партією органи визначали характер роботи державних структур, які мали контролювати втілення в життя правових норм по "відокремленню церкви від держави". На вершині цієї піраміди в 20-30-х pp. стояли: Центральний Комітет та його політбюро, оргбюро, секретаріат, які виносили найпринциповіші рішення з питань державної антицерковної політики. Партійні з'їзди, як правило, лише озвучували та надавали легітимності рішенням, прийнятим попередньо партійною елітою, а наприкінці 20- 30-х pp. - особисто секретарем ЦК ВКП(б) Й.В.Сталіним.

У якій мірі антирелігійна партійно-державна конструкція трансформувала православну церкву України? Наскільки її рішення були дієвими і яким чином був налагоджений механізм впливу партійно-державного керівництва на українську гілку православ'я? Яка була взаємодія з іншими ланками партійно-державної системи? Чи зазнавав цей механізм змін і реструктуризації, а якщо так, то яких і чим покликаних? Що було рушієм цього механізму й чи виконав він своє призначення? Спробуємо в межах даної статті відповісти на ці питання.

Вважаємо за необхідне спочатку окреслити найголовніші підрозділи управлінської вертикалі, що підносились над державними структурами і задавали тон антирелігійній боротьбі. Надзвичайно впливовим партійним органом, який апробував і широко втілював таємну політику кремлівського керівництва по відношенню до церкви, була Антирелігійна комісія Політбюро ЦК ВКП(б). Вона працювала з жовтня 1922 по листопад 1929 p., тобто до часу реорганізації всього партійно-державного апарату у зв'язку з посиленням одноосібної влади Й. Сталіна в ЦК ВКП(б) наприкінці 20-х pp. Комісія підмінила своєю роботою "ліквідаційний відділ" Народного комісаріату юстиції, очолюваний П.А.Краси- ковим, який протягом 1918-1922 pp. відігравав ключову роль в антирелігійній політиці, а в середині 1924 р. був розпущений [3].

В Україні, наслідуючи приклад центру, вже 27 березня 1923 р. почала роботу схожа комісія при Політбюро ЦК КП(б)У, відома як "Антирелігійна комісія при ЦК КП(б)У", "Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВАК)", "Центральна антирелігійна комісія". Архівні документи свідчать про її активну діяльність в розпал політики розколу українського православ'я - до 1925 р. включно. В роботі цієї комісії так само, як і всеросійської, брали участь працівники вищого партійно-державного апарату: у 1923 р. - В.А.Балицький (голова ДГТУ УСРР), М.О.Черлюнчакевич (заступник Наркома внутрішніх справ), О.М.Макар (Жвіф), Райхштейн, І.К.Сухоплюєв (завідуючий підвідділом культів адміністративного відділу НКВС), Соколовсь- кий, Діманштейн, В.Ф.Логинов (член ЦК КП(б) У, член ВУЦВК), О.ЯШумський; у 1924 р. - К.М.Карлсон (заступник голови ДГТУ УСРР), В.Уласевич (Агітпроп ЦК КП(б)У), С.Т.Карін (Даниленко), К.М.Гольберт, А.В.Іванов (член Політбюро ЦК КП(б)У; з 1925 р. - член ЦВК СРСР, був членом Президії ЦВК СРСР, секретарем Ради Союзу ЦВК СРСР), В.М.Горожанін (Кудельський) (з 1924 р. - начальник секретного відділу ДНУ УСРР), Шишко, Холявський (ЦК КП(б)У). Всеукраїнська комісія так само, як і всеросійська, носила закритий характер. В час найбільш навального наступу на церкву в середині 20-х pp. правомочність комісії визнавалась навіть за умов участі в роботі всього чотирьох представників, якщо серед них був присутнім член ЦК або ЦКК. її робота була інтенсифікована, засідання проходили щотижня [4]. Напрями роботи Антирелігійної комісії в Україні курирували вищі