Посилення силового тиску держави проти церкви, яке спостерігалося протягом 20-30-х pp., відбувалося з широким залученням каральних державних структур. Як зазначає дослідник репресивної політики в Україні 20-х pp. В.В.Ченцов, "на вістрі цієї боротьби", націленої усією державною системою проти віруючих, знаходилися органи НК-ДПУ [5]. Заходами Д11У було досягнуто демонстративного переходу на позиції "лояльності" владі заступника патріаршого місцеблюстителя РПЦ митрополита Сергія Страгородського (1927 p.).

Так само заходами ДііУ було проведено підготовчу роботу і здійснено "самоліквідацію" УАПЦ (1930 p.), інспірувавши політичний процес Спілки визволення України. Причиною цього стала неподатливість УАПЦ до компромісу з владою, що полягала в антагонізмі національної природи самостійної церкви інтернаціонально- імперській державній ідеології. Пізніше один із виконавців цього проекту, ствердженого Антирелігійною комісією, - С.Т.Карін (Даниленко) - згадував, що з 1926 р. протягом більш ніж двох років йому довелось очолювати групу товаришів, яким було доручено ретельно вивчити кадровий склад ієрархії УАПЦ [б]. Після цього незабаром відбувся розпуск керівних органів автокефальної церкви. Таким чином, роль органів ДПУ в антицерковній системі влади була однією з ключових. Саме вони були використані партій- но-державним керівництвом як головне знаряддя таємної політики по знищенню церковних організацій.

До часу створення Антирелігійних комісій Політбюро ЦК РКП(б) і КП(б)У та широкого залучення органів ДПУ до боротьби з церковними організаціями, координацію антицерковних заходів здійснював Ліквідаційний відділ Наркомату юстиції (ліквідком), створений 31 травня 1921 р. [7]. Відповідно до практики тодішньої організації системи влади в Україні це була структура, аналогічна існуючій в РСФРР. Відділ очолив більшовик, партійний функціонер і представник червоної професури Іван Сухоплюєв.

Згідно з інструкцією НКЮ від 10 листопада 1920 р. на місцях реалізація державної політики по відокремленню церкви від держави покладалася на губернські та повітові відділи юстиції, а в волостях - на місцеві виконкоми. Губернським та повітовим відділам юстиції надавалося право створювати спеціальні ліквідаційні підвідділи. Передусім, вони мали здійснювати "практичне керівництво всіма заходами, що витікають з декрету та інструкції, по відібранню майна і відібранню метричних книг", випрацьовувати заходи попередження опору населення при конфіскації церковного майна, наглядати за поданням відомостей про фінансово-господарчу діяльність громад.

Восени 1921 p., після отримання губюстами інструкції НКЮ від 18 серпня № 148/10, створення ліквідаційних підвідділів та комісій на місцях прискорилось, а їх структура уодноманіт- нилась, набуваючи міжвідомчого характеру. До складу місцевих ліквідкомів повсюдно мали увійти керівні працівники місцевих відділів юстиції, надзвичайної комісії, відділів управління виконкомами. Створюваним комісіям надавалось виключного значення. Про це свідчив циркуляр НКЮ від 31 грудня 1921 p., підготований у зв'язку з ліквідацією повітових відділів юстиції: "Незважаючи на закриття повітюстів, діяльність ліквідаційних комісій (по відокремленню церкви від держави) ніскільки не має бути ні призупинена, ні скорочена" [8].

Проте адміністративний характер роботи ліквідаційної комісії НКЮ, очевидно, дисонував самій структурі правових органів, на що цілком природно звернула увагу Комісія з перегляду роботи радянських закладів УСРР, створена при ВУЦВК. Комісія навіть запропонувала ліквідувати відділ, а замість нього при Наркоматі освіти створити міжвідомчу комісію для боротьби з релігійними пережитками, включивши до неї представників НКЮ, НКВС, ДПУ та ЦК КП(б)У [9].

Врешті, перемогло більш утилітарне мислення і вплив тих, хто стимулював прискорення ліквідації церкви. Постановою ВУЦВК від 6 вересня 1922 р. "ліквідаційний відділ", а також його місцеві органи були передані у відання Наркомату внутрішніх справ [10] на правах "ліквідаційного відділення по відокремленню церкви від держави". Жорстко регламентувалося залучення вузького кола членів губернських комісій по відокремленню церкви від держави: "голови - завідуючого губвідуправом або його заступника і членів - члена президії раднарсуду і представника губвідділу ДІЇ У".

У 1923 р. одіозний термін "ліквідаційне" вилучили з офіційної назви, а відділення того ж року перейменували на відділення культів. З 1924 р. це вже був підвідділ культів у складі Адміністративного відділу НКВС. В 1927-1929 pp. зазначену структуру очолював інспектор у справах культів, а в 1930 р. - референт у складі Центрального адміністративного управління. Отож, зовнішні зміни керівного державного органу антицерковної боротьби в Україні свідчили про намагання влади діяти проти церкви більш оперативно, спираючись на адміністративно- репресивні методи. Органи правосуддя спеціально дистанціювали від регулювання державно- церковних стосунків. Принцип колегіальності (комісія) вже протягом 20-х pp. був замінений принципом єдиноначальності (референт). Після реорганізації місцевих органів юстиції (1922 р.) губернські та повітові ліквідаційні підвідділи і комісії по відокремленню церкви від держави були передані до складу відділів управління, а починаючи з 1923 р. - у склад адмінвідділів губернських і окружних виконкомів.

Обов'язки реєстрації громад покладалися на центральну та губернські міжвідомчі комісії в справах товариств і спілок (абревіатура з російської - МЕКОСО), що почали діяти згідно з Постановою ВУЦВК від 1 листопада 1922 р. [11]. Спочатку вони існували при відділах управління губвиконкомів, а після адміністративної реформи 1925 р., в ході якої було ліквідовано губернську ланку місцевого управління, - при окрадмі- нвідділах. Із скасуванням окружної системи територіального поділу в Україні (1930 р.) реєстрація релігійних громад була ввірена адміністративним підрозділам райвиконкомів.

Структури НКВС та адміністративні відділи влади на місцях лише