ВУЦВК (прийняття нормативних актів, що торкалися життя релігійних спільнот: Кримінальний, Кримінально- процесуальний, Адміністративний, Цивільно- процесуальний кодекси УСРР) і засідань Президії (вироблення порядку закриття церковних приміщень) і стверджувались їх постановами. Питання поточного контролю за дотриманням цих нормативних актів обговорювались і затверджувались протоколами засідань секретаріату. Тривалий час ЦВК СРСР і, зокрема, секретаріат його Президії, не займався вирішенням питань церковної політики по суті, "делегуючи" ці повноваження республікам.
Але посилення адміністративно-командної системи і досвід клонування нею в союзних республіках російських форм державних органів по боротьбі з релігією сприяли швидкій уніфікації системної боротьби проти церкви. Комісію у справах культів при Президії ВЦВК РСФРР, яку в травні 1934 р. реорганізували в союзний орган - Комісію у справах культів при Президії ЦВК СРСР, було обрано базовою структурою модернізованого державного антицерковного органу. 26 травня вона розпочала практичну роботу. Комісія, як і її попередниця на загальносоюзному поприщі - Антирелігійна комісія при Політ- бюро ЦК ВКП(б), здійснювала загальне керівництво і нагляд за роботою республіканських органів.
За умов сформованої на середину 30-х pp. партійно-державної номенклатури вже не мала принципового значення обставина, що нова антирелігійна комісія була структурним підрозділом вищого державного, а не партійного апарату. На це вказував і її персональний склад. На другому засіданні комісії (16 лютого 1934 р.) було прийнято рішення про включення до її складу представників О ДПУ, прокуратури СРСР, ЦК ВКП(б), ВЦРПС, Відділу національностей ВЦВК РСФРР, Наркомфіну СРСР, Ради національностей ЦВК СРСР, Мособлвиконкому і Центральної ради Спілки войовничих безвірників (СВБ) [15].
Протоколи засідань центральної комісії, статистичні відомості про релігійні організації, повідомлення місцевих радянських органів про стан релігійності населення і боротьби з релігією, справи про закриття церков, збережені в архівному фонді комісії, безпосередньо стосуються характеристики антицерковної системи та становища православної церкви на території України в середині - другій половині 30-х pp. XX ст. [16]. Вони вказують на реальне значення комісії в антицерковній роботі в УРСР.
Проте Комісія з питань культів при Президії ЦВК СРСР проіснувала відносно недовго. 16 квітня 1938 р. її було ліквідовано. Існування цієї комісії та подібної комісії при секретаріаті президії ВУЦВК ставало зайвим внаслідок подальшої концентрації одноосібної політичної влади в країні та вкорінення серед партійного керівництва ілюзорних уявлень про досягнутий рівень безрелігійності суспільства. Відомий російський релігієзнавець М. Одинцов зазначав, що вже в середині 1937 р. серед партійного і радянського активу набула широкого розголосу думка про "необхідність повної ліквідації законодавства про культи" [17]. Отож доля комісій виявилась цілком закономірною. Проте 13 травня 1937 р. ЦК КП(б)У ще спробував повернутися до організації при ЦВК УРСР комісії у справах культів. Він визначив представницький склад комісії: від ЦВК (голова), НКВС, прокуратури УРСР, Української ради професійних спілок та товариства СВБ. Проте рішення не було втілене в життя.
В президії нової Верховної Ради УРСР контроль за дотриманням "питань культів" поклали на інформаційно-статистичний відділ секретаріату. У штатному розкладі вищих органів державної влади та управління за 1938- 1941 pp., і зокрема - Президії Верховної Ради та Ради Народних Комісарів, сформованих за Конституцією УРСР 1937 p., структура органів, які б спеціально займалися питаннями церкви та забезпеченням прав релігійних громад, у державі вже не передбачалась. Так само не передбачено було і посад державних урядовців, які б спеціально відповідали за контроль над дотриманням радянського законодавства по відокремленню церкви від держави в Україні.
Час прийняття нових конституцій характеризувався майже повним розгромом релігійних організацій і цілковитим взяттям під державний контроль їх решток. Це позначилось і на форма- льно-правовій сфері. Підручник з історії державних установ СРСР радянських часів "досить просто" пояснював взаємозв'язок між структурою державних установ і політичною атмосферою в країні: "До середини 1930-х років диктатура пролетаріату перестала бути необхідною; антагоністичних класів вже не було і подавляти було нікого" [18].
Література
Пащенко В.О. Свобода совісті в Україні: Міфи і факти 20-30-х років-К, 1994.-249 с.
Силантьев В.И. Большевики и Православная цер-
Природно, що, прагнучи до іміджу "народності" влади, остання попускає законодавчий і управлінсько-державний пресинг на ослаблену тривалим натиском і політичними репресіями церкву. її активізація вже не становила реальної небезпеки для партії та держави. До того ж влада цілком компенсувала дану "лібералізацію" посиленням прямих політичних репресій проти духовенства і віруючих. Демократична мімікрія була поверховою, скоріше - демонстративною. Але вона була. Згідно з інструкцією ЦВК СРСР про проведення виборів до рад в 1934-1935 pp., виборчі права надали й колишнім служителям релігійних культів, які не менше п'яти років займались "виробничою сус- пільно-корисною працею і довели свою лояльність до радянської влади" [19].
Незважаючи на те, що при затвердженні сталінської Конституції (на VIII Надзвичайному з'їзді Рад СРСР) висувалися поправки, що передбачали заборону релігійних обрядів та позбавлення виборчих прав служителів культу або обмеження їх у цих правах як осіб, що не займаються суспільно-корисною працею [20], у сталінського проводу вистачило холоднокровності, аби їх не прийняти. Статті 134-135 Конституції СРСР (1936 р.) декларували, що вибори депутатів рад усіх рівнів здійснюються виборцями на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Право обирати і бути обраним отримали всі громадяни, незалежно від віровизнання, соціального походження і колишньої діяльності, за виключенням осіб, засуджених судом