"франконська", "швейцарська" та інші німецькі породи, що в значній кількості розводились лише у колоністів, а особливо тих, які займалися виготовленням сиру, масла, свиней та овечок "шпанок" - іспанських покращених порід, "цигайську" чи "волоську справжню", що давала трохи жорстку, але разом з тим довгу густу вовну, крім того м'ясо з них було придатне для вживання в їжу, з їх молока виготовляли сир тощо [26].
На першому етапі існування поселень на розвиток скотарства, як і рослинництва, істотний вплив мали кліматичні умови місцевості. Масовий падіж худоби спостерігався у 1824/25 роках, коли була надзвичайно холодна зима і відчувався великий дефіцит кормів [27]. Наприклад, ко- лоніст-підприємець Й.Корніс (один з найбільших в той час) тієї суворої зими втратив 200 коней і 800 овечок [28].
В кінці XIX - на початку XX ст. "випадків масової загибелі худоби через відсутність кормів не спостерігалася, хоч нестача сухих кормів виникала і в інші періоди, як це трапилося у 1905 р., коли колоністи, навчені гірким досвідом, намагалися забезпечити своїх тварин не тільки кормами, а й створити своєрідний "недоторканий запас" на випадок непередбачених обставин. Крім того, над поголів'ям худоби в німецьких поселеннях вже не висіла загроза масової загибелі і під час епідемій деяких хвороб (ящур, сибірська виразка та ін.), бо колоністи широко використовували можливість вживання лікарських засобів. Так, в 1903 р. щеплення від сибірки своїм 12 коням зробив С.Зелінгер з Роштадта, Я.Кен з Пльдендорфа - 6 коням і 4 коровам. Випадки захворювання інфекційними хворобами серед тварин все ж в деяких районах траплялися. Так, наприклад, це сталося в Рор- бахській волості у 1905 році, де були зафіксовані тварини, хворі на ящур. До речі, у випадках забою хворих тварин матеріальні втрати господарям компенсувалися в грошовому еквіваленті [29].
Забезпеченість господарств робочою худобою колоністів була різною. Так, в Одеському повіті у 1908 р. на двір колоніста в середньому припадало 3,4 голови худоби, 2,9 корови і 1,46 голови малої рогатої худоби [30]. У деяких колоністів худоби не було взагалі, а деякі мали досить значне поголів'я. В Ганнівці Покровської волості два німецьких господарства, наприклад, мали 31 робочого коня, 43 воли, 30 корів, 30 свиней, 3300 овечок. У Веселиновому цієї ж волості одне німецьке господарство мало у власності 14 робочих коней, 26 волів, 18 корів, 40 свиней та 600 овець. А колоніст з тієї ж Ганнів- ки мав 1100 вівцематок, 50 баранів, 500 ягнят і 1335 валахів [33].
Ціни на продукти тваринництва весь час змінювалися в залежності від багатьох чинників: сезону, врожайності, географічного положення тощо. На ринках Одеського повіту в 1905 р. фунт масла коштував у середньому 34 копійки, десяток яєць - 22 коп., робочий кінь - 47 крб., а дійна корова - 34 крб. [32]. Змінювалася і вартість кормів, причому часто траплялося так, що ціни на корми, що вироблялися в німецьких господарствах, були дещо нижчими, ніж у сусідніх російських чи українських селах. У Покровській волості Ананіївського повіту у 1889 р. сажень сіна коштував в середньому від 25 до 35 крб. [33].
Німецькі поселенці, - великі землевласники чи орендарі, - широко застосовували найману працю, причому найчастіше у випадках, коли самі були не в змозі вести велике господарство.
Оплата праці найманих працівників різнилася в залежності від району, від сезону, від врожаю, від ринку робочої сили тощо. Наприклад, у Покровській волості, де була значна кількість німецьких господарств, під час сівби робітник (на харчах господаря) щодня отримував: орач - 20-30 копійок, погонич - 10-20 копійок, сівач - 35-60 копійок. Влітку 1890 року під час жнив косар щодня мав від 5 копійок, в'язальник - 4080 коп. [34].
В господарствах поселян-власників оплата праці найманих робітників, як правило, була на 50-70% вищою, ніж в маєтках поміщиків чи господарствах куркулів. Але й вимоги до виконавців робіт також були дуже високими. Повертаючись до становища наймитів, слід відзначити одну суттєву обставину. Автори "Історії міст і сіл" вказують на погане ставлення до найманих робітників з боку багатьох колоністів. Але є й інші свідчення. Вже за часів Радянської влади, під час масової колективізації, Йосип Пауль з Ландау говорив: " Я при старому режимові нічого не мав, але жив як людина: хоча я служив наймитом у буржуя, але був ситий і одягнений..." [35].
Якщо порівняти розвиток скотарства російських сіл та німецьких (на прикладі колоній Бе- резанського округу), можна зробити висновок, що в останніх скотарство розвивалося набагато ефективніше. Так, у німців на наявну душу населення припадало по 4 десятини землі, тоді як у російських селян - 3,4. Вдвічі більшими в німців були і пасовища; на 100 душ припадало в них 95 коней проти 50-ти в російських селян; великої рогатої худоби - відповідно 106 і 42 голови. При цьому слід зауважити, що в російських селах для оранки використовували не лише коней, а й волів, і все-таки робочої худоби для належної обробки необхідної кількості землі було недостатньо. А якщо взяти до уваги той факт, що в німців коні значно витриваліші та пускаються в роботу лише на 4-5-му році, чого не робили російські