Наша - альтернативна - концепція розбудови громадянського суспільства, яка враховує пси- хоісторичні особливості менталітету Українського народу, висвітлена у вказаних статтях і монографії. Проте хочемо зауважити, що деякі з її принципових положень були відображені вже у програмних документах Асоціації "Український діалог", створеної за ініціативи автора ще до проголошення незалежності України (зареєстрована рішенням Донецького облвиконкому 28 лютого 1990 р.) [20]. Серед них: 1) "...перехід від адміністративно-командних методів партійно-державного керівництва й управління суспільними процесами до соціально-економічно і політично обґрунтованих"; 2) налагодження конструктивного діалогу всіх громадсько-політичних сил українського суспільства (державних органів влади та управління, бізнесових структур, громадських рухів та організацій, релігійних конфесій; деякі з них - обласного і республіканського рівня - стали співзас- новниками Асоціації). Після виникнення багатопартійності ми закликали залучитись до діалогу і політичні партії; 3) врахування у державотворчих процесах національної специфіки. Ставилося питання про "збереження і вивчення культурної спадщини, відродження національної самобутності як матеріальної і духовної основи загальнолюдської культури, необхідної умови прогресу кожного окремого народу і людства в цілому"; 4) посилення контролю громадськості за діями законодавчої та виконавчої влади; 5) пріоритетна увага суспільства до сенсорно- колективістських (духовних, моральних, культурно-громадських) аспектів державотворення. Наголошувалось на необхідності "...гуманізації і гармонізації міжособистісних стосунків, досягнення суспільної злагоди; сприяння створенню гідних людини умов життя, захисту її інтересів; утвердження пріоритету у взаєминах між людьми загальнолюдських цінностей; активізації культурних і ділових зв'язків між народами в інтересах гуманізації світу, консолідації і прогресу людства" [21].

Про вихід із СРСР тоді ще мова не йшла, хоча визнаємо, що на першому етапі державотворення це, вірогідно, була чи не єдина можливість відійти від застарілих комуністичних догм. Вже восени 1990 р. Асоціація у першому номері свого офіційного органу - газеті "Пілігрим" - підтримала курс на проголошення незалежності України [22]. За дивним збігом обставин, свідоцтво про її реєстрацію було видане 19 серпня 1991 p., якраз у день серпневого путчу та початку розвалу СРСР. Але ми й зараз вважаємо помилкою відхід України від східнослов'янської інтеграції у межах СНД. Для народів із сенсорно-колективістським (духовним, гомеопатичним) менталітетом спільне походження відіграє вирішальну роль у визначенні їх психоісторич- ної долі. Якщо "хтось має сумнів щодо настроїв українського народу, то хай знайде гроші і проведе референдум з питань східнослов'янської єдності, у тому числі і в царині державотворення. Тільки Конституційний суд має прослідкувати за коректністю формулювання питань, а міжнародна громадськість - за підрахунками голосів "за" і "проти" інтеграції.

Тобто наша концепція громадянського суспільства, яка враховувала деякі типологічні особливості сенсорно-колективістського менталітету українського народу, почала складатися ще до проголошення незалежності України і вже зовсім задовго до того, як українські політики та науковці "списали" західну, не знайшовши, вочевидь, нічого путнього у себе вдома. Лише з початку XXI ст. вони почали серйозно замислюватися над тим, що, вочевидь, саме ігнорування особливостей психоісторичного розвитку виступило одним із головних чинників гальмування державотворчих процесів. Проте так і не висунули конструктивної програми щодо урахування цих особливостей.

Таким чином, наш головний висновок і, водночас, головна практична рекомендація - необхідність оновлення української концепції громадянського суспільства на засадах, притаманних психоісторичному досвіду державотворення Українського народу.

За нашими висновками, ту суспільну дійсність, що існувала в СРСР, слід відносити до врівноваженого біопсихосоціогенезу сенсорно- колективістського типу (с.-к. державно- та сус- пільновласницький базис / р.-і. авторитарна надбудова). Незважаючи на декларування демократичних принципів у надбудові, в країні переважали адміністративно-командні методи регулювання суспільних відносин. Виховувались кадри, які могли ефективно діяти в умовах планової економіки з диктатом владних структур, але зовсім не були готові до роботи у ринкових умовах. Напередодні здобуття незалежності, за розгортання в Україні масового громадсько- політичного руху, їх дещо потіснили демократи "нової хвилі". Причому ця тенденція спостерігалась, переважно, у місцевих органах влади, менше - у центральних, і майже зовсім не торкалась директорського корпусу державних підприємств, установ та організацій. А після серпневого путчу 1991 р. "нові демократи" були майже повсюдно зміщені зі своїх постів більш досвідченими у закулісній боротьбі кадрами "старої" партійної та державної номенклатури. Як привід використовувалися нерішучі дії нових керівників у дні путчу. Щоправда, їм дали піти досить спокійно, прихопивши те, що вони встигли привласнити або організувати за короткий час перебування у влади. Незначні відхилення від загальних тенденцій у кадровій політиці в Західній Україні лише підтверджували вказану закономірність.

Отримавши "друге дихання", стара партійно- державна номенклатура з ентузіазмом взялася до державотворення в незалежній Україні, зберігаючи при цьому всі свої типологічні ознаки, включаючи і тяжіння до адміністративно- командних методів вирішення проблем.