Причому, якщо у радянські часи КПРС ретельно стежила за оновленням та ротацією кадрів середньої та нижчої ланки, в незалежній Україні стара номенклатура поділила сфери впливу за територіальним та відомчим принципами. І вже в цих "єпархіях" кадрова політика набувала ознак кланової, родової, земляцької тощо. У 2002 р. із 15 тисяч функціонерів номенклатури колишньої УРСР 14 тис. займали керівні посади в певних органах державної влади і місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях [23].
Потрапити до "обойми" керівних кадрів "зі сторони" стало набагато важче, ніж за радянських часів або у перші роки незалежності. В результаті, якщо у 90-ті pp. XX ст. "правили бал" колишні секретарі ЦК, обкомів та райкомів Компартії України, ЛКСМУ, депутати Верховної Ради УРСР, голови обл- та райвиконкомів, штатні та позаштатні співробітники КДБ, то з початку XXI ст., дочекавшись свого часу на другорядних посадах, тут і там до керівництва державними структурами почали приходити їх діти та онуки.
Ця "нова генерація кадрів" була вже більш готова до роботи у ринкових умовах, бо, зазвичай, отримувала освіту у західних коледжах та університетах, де виховувалась на традиціях громадянського суспільства раціонально- індивідуалістського (капіталістичного) типу, проте все ще залишалась дуже далекою від ідеалу публічного західного політика або менеджера. "Нові українці" як у політиці, так і в бізнесі були схильні виявляти рецидиви сенсорно- колективістського менталітету при першій- ліпшій нагоді. Наприклад, отримати бюргерський або дворянський герб, спадкове дворянство, вступити до тієї чи іншої елітарної спільноти (партії, клубу, козацької паланки, масонського ордену), провести суспільний захід на державні кошти, але під особистим "патронатом", встановити собі пам' ятника чи назвати своїм іменем вулицю ще за життя тощо.
Місцеві та загальнодержавні клани, які влада називала "командами", а народ - "мафією", звісна річ, неприпустимі у цивілізованому суспільстві. Але у перехідний період від одного типу біопсихосоціогенезу (громадянського суспільства) до іншого вони, вочевидь, психоісторично виправдані. Бо, з одного боку, їх зацікавленість у прибутках та необхідному для цього громадському порядку змушує їх проводити соціально орієнтовану політику. З іншого боку, поділивши Україну на сфери впливу, вони вимушені вирішувати спірні проблеми, які виникають між ними переважно мирним шляхом (через відсутність рішучої переваги сил на боці одного клану). Як це не дивно, таке становище у певній мірі сприяє громадсько-політичній стабілізації, бо ворогуючі сторони звертаються і до альтернативних - цивілізованих та конституційних - форм і методів конкурентної боротьби, апелюють до правоохоронних органів та громадськості. Тобто парадоксально, але факт: клани, за умови врівноваженого балансу сил, сприяють формуванню громадянського суспільства і, більше того, "кровно" зацікавлені у розвитку демократичних засад.
Але ця ситуація далека від ідилії. Бо як тільки котрийсь із кланів забезпечить собі рішучу перевагу, він здатний дуже швидко поширити свої внутрішні жорсткі командні принципи існування на всю політичну надбудову. У поєднанні із монополізованою ним ринковою економікою це призведе до утвердження в Україні неврівно- важеного біопсихосоціогенезу раціонально- індивідуалістського типу (р.-і. приватновласницький базис / р.-і. авторитарна надбудова), котрий у нецивілізованих своїх формах (а немає сумніву, що переможе спочатку саме така) досить зневажливо ставиться до прав середнього та дрібного приватного власника. Втім, як і до конституційних прав та свобод громадян взагалі, дотримання чи порушення яких цілковито залежатиме від доброї волі чергового "батька народів", але вже не "соціалістичного", а "капіталістичного" гатунку.
Вказані тенденції кадрової політики, з одного боку, пояснюють затягування перехідного періоду "від соціалізму до капіталізму" в незалежній Україні, а з іншого, дозволяють передбачувати прискорення цього процесу у 10-20-ті роки XXI ст. Якщо у перше десятиліття, після президентських виборів 2004 p., не переможе орієнтація на інтеграцію з Росією та Білорусією, тоді відбудеться, скоріше всього, повернення до "радянського" - врівноваженого сенсорно- колективістського типу - біопсихосоціогенезу "батьків" і "дідів", або якщо не отримає верх вже суто українське національне тяжіння до не- врівноваженого біопсихосоціогенезу сенсорно- колективістського типу (с.-к. державно- або сус- пільновласницький базис / с.-к. демократична надбудова), тобто якщо Україна не стане ще більш "прокомуністичною", ніж її східнослов'янські сусіди.
Таким чином, громадянське суспільство в Україні залишається досить хитким і невизначе- ним, схильним до швидкої психоісторичної еволюції у будь-якому типологічному напрямку. І одним із головних чинників такого становища стала поширена у країні практика добору, розстановки та виховання кадрів, яка успадкувала всі переваги та недоліки кадрової політики КПРС. Більш детально із принципами останньої можна ознайомитися, наприклад, по кандидатській дисертації автора [24]. У ній чи не вперше у радянській історіографії був зроблений принциповий висновок про переважання у партійній та державній роботі з кадрами методів примусу над методами переконання як про природну (типологічну) властивість суспільної системи: "Використовувані партійними комітетами і організаціями методи вирішення кадрових проблем носили, переважно, наказний, директивний характер. Вони сягали до сформованої ще у 20- 30-ті роки адміністративно-командної системи партійно-державного керівництва країною, про яку вперше було сказано у доповіді М.С.Горбачова на урочистостях, присвячених 70-річчю Великого Жовтня... Притаманні цій системі суб'єктивістські імпровізації не мали нічого спільного з ленінськими принципами кадрової політики. При вирішенні кадрових питань вони проявлялися у двох типових крайнощах: голому адмініструванні в одних випадках і ліберальному підході - в інших...
В цих умовах головний шлях до