Резюмуючи, відзначимо наступне. Якщо ми хочемо домогтися суттєвих, а не косметичних змін у кадровій політиці КПРС, то необхідно демократичним шляхом демонтувати адміністративно-командну систему і подолати породжувані нею перекручення, а також відомчий, місницький, технократичний, волюнтаристський підходи до вирішення кадрових проблем" [25].

В контексті спроб самооновлення радянської системи у другій половині 80-х років XX ст. ці висновки були сприйняті в цілому позитивно. Але практичні рекомендації, які випливають з них, хоч і були доведені до відома партійних органів (ЦК КПРС та ЦК Компартії України), у життя не втілювалися, що демонструє, між іншим, і традиційне для усіх суспільств ставлення влади до суспільствознавців.

Стаття автора з цього приводу "Політика КПРС як критерій періодизації її історії", надіслана до журналу "Вопросы истории КПСС" в рамках участі у Всесоюзній дискусії з питань методології історико-партійних досліджень, хоч і була підтримана членами редколегії, що вели дискусію, до друку не вийшла. І, мабуть, ще й досі чекає свого часу в архівах. В ній - знову ж таки, вперше - періодизація історії КПРС пов'язувалась з еволюцією методів роботи партії за роки її існування, передусім, роботи з кадрами, через які вона, власне кажучи, і здійснювала "партійне керівництво" суспільством навіть за класичною марксистсько-ленінською теорією. Тобто була зроблена спроба впровадження в науку тих реалістичних підходів до визначення типології та періодизації суспільного розвитку, котрі в подальшому переросли у теорію врівноваженого біопсихосоціогенезу (розвитку особи і суспільства). Вона відображена у вказаних публікаціях автора і пропонується ним як альтернативна методологія психоісторичного аналізу і прогнозу.

Повертаючись до аналізу суспільно- політичних проблем незалежної України, слід відзначити і ті кроки влади, які сприяли їх вирішенню або хоча б не поглиблювали кризові явища. Загалом, слід зазначити, що 90-ті pp. XX ст. відкрили нову сторінку в історії України. Вона стала незалежною державою. Здійснено комплекс заходів щодо розвитку громадянського суспільства, утвердження ринкової економіки, демократизації громадсько-політичного життя. Започатковано нову модель політичного устрою України, покінчено з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом. Закладено фундамент нового державного устрою на принципах розподілу влади, відбулося становлення парламентаризму і виконавчої вертикалі влади, незалежної судової системи та системи місцевого самоврядування.

У вказаний період можна виділити чотири етапи державотворення. Перший - з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України (липень 1990 р.) до прийняття Акту про незалежність України (серпень 1991 р.). У цей період прийнято ряд законодавчих і нормативних актів щодо реформування політичної та економічної систем. Однак вони не базувалися на чітко визначених концептуально-теоретичних принципах розбудови громадянського суспільства та розвитку ринкової економіки. Відповідно стратегія і тактика стартового періоду звелася до сумно відомого з історії принципу - спочатку зламати, зруйнувати все до основи, а потім розпочати спорудження нового з нульової позначки. У даному разі не було враховано не тільки головного постулату суспільного процесу - забезпечення поступального розвитку. Влада проігнорувала й те, що у країні, яка більше семи десятиріч будувала свою і економіку, і політику на антиринкових засадах, процес утвердження нового буде значно тривалішим у часі і на порядок складнішим від здійснюваного у країнах Центральної та Східної Європи. Саме через це реформи почали швидко втрачати свою конструктивну спрямованість, їх наслідком стали прискорена системна дезінтеграція та економічна розбалансованість, відсутність ефективної антикризової програми у будь-якої громадсько- політичної сили. Вказані недоліки не були подолані і в подальшому.

Другий етап охоплював 1992 - першу половину 1996 p., коли були прийняті більш аргументовані законодавчі та нормативні акти, виконання яких вже забезпечило певну дієвість проголошених реформ. Завдяки цьому була проведена перебудова структури державної влади (зокрема, був впроваджений інститут державних адміністрацій - обласних, міських, районних) та вироблені принципи розвитку місцевого самоврядування. Широкого розмаху набрав політичний плюралізм, який зумовив виникнення значної кількості різних за ідеологічним спрямуванням, структурою та формами діяльності політичних партій, рухів, громадських організацій. Протягом 1992 - першої половини 1996 pp. вживалися певні заходи щодо зміни форм власності та господарювання в економіці, розширення передумов для переходу до ринкової економіки. У зв'язку з цим стали позначатися зміни у соціально- професійному складі працездатного населення.

Разом з тим з'явилися такі соціальні явища, як безробіття, бідність. Різкий перехід населення від сенсорно-колективістського ("соціалісти- ного") гарантованого прожиткового мінімуму до раціонально-індивідуалістської ("капіта-лістич- ної") свободи підприємництва не супроводжувався заходами з боку держави, які могли б його пом'якшити (створення додаткових робочих місць, організація перекваліфікації, реальна індексація доходів та заощаджень громадян тощо). Народ, фактично, був залишений сам на сам з диким ринком, кинутий напризволяще. В результаті значно активізувався страйковий рух, інші форми соціального протесту.

Вказані роки стали витоками неузгоджених дій між гілками влади, що й надалі негативно впливало на громадсько-політичні та соціально- економічні процеси в Україні.

Третій етап почався з моменту прийняття у червні 1996 р. нової Конституції України і продовжувався до кінця 1990-х pp. У другій половині 90-х pp. посилилася робота щодо реформування політичної та економічної системи незалежної Української держави. Була впроваджена мажоритарно-пропорційна виборча система, що у певній мірі сприяло структуризації