У кінці 1945 р. спалахи епідемії фіксувались в більшості областей України, що свідчило про неефективні методи боротьби з паразитарними тифами. Для покращення санітарно-епідемічної ситуації в Україну було направлено з інших республік 1339 лікарів та середнього медперсоналу. Цей крок повинен був прискорити процес виявлення хворих та більш ефективне лікування [11]. На деякий час вдалося знизити кількість хворих інфекційними хворобами.

Та вже в кінці 1946 р. в Україні був зафіксований новий спалах захворювань паразитарними тифами. Відповідальність за неефективні методи боротьби з ними було покладено на обласні ради депутатів трудящих та керівників місцевих органів охорони здоров'я. Це викликало збільшення постанов і розпоряджень, що приймалися радами в різних областях України стосовно складної епідеміологічної ситуації. Київська обласна рада прийняла рішення про відкриття в кожній лікарні району додаткових місць в інфекційних відділеннях в кількості по 25 ліжок для госпіталізації хворих на висипний та поворотний тифи і зобов' язала облфінвідділ забезпечити повне та безперервне фінансування зазначених відділень за рахунок епідемфонду [12].

Разом з постановою про збільшення кількості інфекційних ліжок проводилася робота по вивченню фактичних причин росту захворювань на паразитарні тифи. Було відзначено незадовільну роботу місцевих органів охорони здоров'я і районних надзвичайних протиепідемічних комісій, поганий санітарний стан місць масового скупчення людей, слабку роботу комунальних лазень та дезкамер. З метою подолання вищеназваних недоліків Рада Міністрів УРСР 31 березня 1947 р. прийняла постанову "Про покращення боротьби з епідемічними захворюваннями", в якій зазначила напрямки діяльності місцевих органів влади: покращити роботу надзвичайних протиепідемічних комісій, у десятиденний термін перевірити стан і роботу існуючих лазень і дезкамер, прикріпити уповноважених районних надзвичайних протиепідемічних комісій до населених пунктів, що найбільше вражені паразитарними тифами [13].

Зважаючи на складність епідемситуації, що склалася в центральних та східних регіонах України у весняно-літній період 1947 р., МОЗ УРСР вимагало від обласних та районних керівників відділів охорони здоров' я щотижневого звіту про кількість хворих та про стан виконання протиепідемічних заходів. Та до кінця року ситуація не покращилась, а в деяких областях, особливо в Київській, навіть погіршилась. Стосовно цього Рада Міністрів та ЦК КП(б)У 19 листопада 1947 р. приймає постанову, яка передбачала збільшення додаткових ліжок в усіх інфекційних лікарнях України, організацію на вузлових станціях епідбригад у складі одного лікаря і 3 середніх медпрацівників, відрядження на боротьбу з паразитарними тифами в особливо уражені населені пункти 150 лікарів та 400 середніх медпрацівників до 1 січня 1948 р. та притягнення до адміністративної відповідальності осіб, що не виконують вищеназвані пункти постанови [14].

Після виходу даної постанови в найбільш складні в епідемічному плані населені пункти були направлені спеціальні протиепідемічні комісії, метою яких було виявлення недоліків у діяльності місцевих органів влади з проведення протиепідемічних заходів та контролю за виконанням постанови Ради Міністрів УРСР від 14.11.1947 р. Так, комісія, що діяла в Миронівсько- му та Фастівському районах Київської області, виявила, що головний лікар Миронівської райліка- рні лікував хворих з підозрою на тиф в домашніх умовах, санітарний режим в лікарні був на низькому рівні, завдяки повній бездіяльності та безвідповідальності завідуючого відділом охорони здоров'я Миронівського району було зафіксовано збільшення захворювань висипним тифом, а ситуацію, що склалась, можна назвати епідемією [15]. Такі випадки були непоодинокі. В Ладиженському та Тальнівському районах Київської області також зафіксовано безліч недоліків в діяльності відповідальних осіб [16].

Спалахи інфекційних хвороб за висновками протиепідемічних комісій були результатом злочинної бездіяльності місцевих органів влади. Внаслідок проведення розслідувань по факту розповсюдження паразитарних тифів значна кількість заввідділами місцевих органів охорони здоров' я була звільнена і притягнута до адміністративної відповідальності. Наскільки ефективними були ці заходи, можна судити, розглядаючи накази та постанови республіканських органів влади 1948 р.

2 березня МОЗ УРСР видано наказ, що зазначав: "Захворювання висипним і поворотним ти- фами ще досі не ліквідовані в жодній області, окремі випадки захворювань реєструються щоденно в усіх областях УРСР. В деяких областях в січні-лютому мали місце масові спалахи епідемій паразитарних тифів (Одеська, Вінницька, Запорізька області)" [17]. Даний наказ чітко доводить, що боротьба з паразитарними тифами в Україні в 1948 р. знаходилась не на завершальному етапі, як вважалося певний час, а в самому розпалі. В цей період фіксувалися не лише поодинокі випадки захворювань, а масові спалахи в різних регіонах. Так, в Запорізькій області в дитячому будинку села Григор'ївка в січні виникла епідемія - 64 випадки висипного тифу при загальній кількості дітей 180 осіб. Причиною спалаху став неправильно поставлений діагноз лікарем, який визначив захворювання дітей як "грип" та "малярія". У Вінницькій області обл- здороввідділ 3 місяці (з грудня 1947 по березень 1948 рр.) не міг ліквідувати епідемію висипного тифу в Барському районі. За цей період захворіло більше 200 осіб [18].

За підсумками роботи надзвичайних протиепідемічних комісій в ряді областей УРСР було зроблено висновки: "Наказ і постанова № 46/с МОЗ УРСР від 14.11.1947 р. виконуються незадовільно, що призвело до ще більшого розповсюдження захворювань на паразитарні тифи. В зв'язку з незадовільним виконанням наказу донести його зміст вдруге до всіх відповідальних робітників та медичних працівників. Контроль за виконанням наказу покласти на завідуючих обласними та районними