Під час візиту рейхсміністра до Криму гене- рал-комісар звернувся до нього з проханням припинити відправлення на роботи в рейх [7]. Наслідком цього став наказ рейхскомісара Еріха Коха від 15 квітня 1942 р., що тимчасово забороняв вербування мешканців сільських районів півдня України [8].

Та все ж сільське населення півдня рейхско- місаріату теж було задіяне в масштабній системі вербування. Визначити точну цифру депортованих селян досить складно, оскільки окупаційні органи не вели ретельних статистичних записів, до того ж депортованих з України включали до загальної цифри східних робітників.

Поряд з депортацією українського населення на роботи до рейху важливим елементом в системі окупаційних заходів була заготівельна політика нацистського уряду. Саме за рахунок по- ставок сировини та продовольства з окупованих територій гітлерівський уряд розраховував продовжувати військові дії та забезпечити власне населення продуктами харчування. В зв'язку з цим проведення заготівельних робіт відбувалося на основі численних розпоряджень німецької верхівки. Так, згідно з наказом рейхсмаршала Герінга від 6 вересня 1941 р. запаси сировини, виявлені на окупованій території, мали бути використані відповідно до Директив по веденню господарства в східних областях [9]. В одному зі своїх розпоряджень рейхскомісар Е.Кох заявив, що лише старанною працею та поставками продукції українці можуть віддячити Німеччині за своє визволення [10].

Для реалізації даних планів передбачалося використовувати різноманітні форми та методи. Найбільш характерною для "нового порядку" була конфіскація сільськогосподарських продуктів без дотримання якихось розпоряджень та наказів, тобто шляхом відкритого, не завуальованого пограбування [11]. Але оскільки окупаційна влада намагалася надати заготівельній політиці враження законності, то в життя впроваджувалися й форми грабунку, офіційно затверджені нацистською верхівкою.

Податки, запроваджені гітлерівським урядом були двох видів: натуральні (контингент або данина) та грошові. В цілому податкова система була настільки жорсткою та масштабною, що навіть за умови цілодобової праці селяни все- рівно не змогли б вчасно сплатити податки.

Характерним було те, що згідно з розпорядженням рейхскомісара Е.Коха (листопад 1941 р.) податкові норми, запроваджені за радянської влади, зберігалися [12], тобто селяни повинні були наприкінці сільськогосподарського року виконати постанови сталінського уряду про здачу натуральних податків, але на користь рейху.

Після ретельного обліку наявних зернових запасів господарствам додавали нові плани здачі, інколи 3-4 рази за зиму 1941-1942 рр. Навесні 1941 р. згідно з розпорядженням Е.Коха від 20 травня окупанти вилучали збіжжя як з громадських господарств, так і з окремих господарств селян [13]. Тактика, якою керувався в даному питанні рейхскомісар Е. Кох, повністю відповідала принципам його загальної політики щодо українських земель як жорстока та нелюдська. Зокрема, в одному з розпоряджень німецьким управляючим простежується побоювання рейхс- комісара, що українське селянство, особливо те, що проживає поблизу міст та залізничних станцій, може розбагатіти, торгуючи сільськогосподарською продукцією [14].

Жорстокість та безкомпромісність податкової політики з особливою виразністю проявилися при вилученні зерна, яке відбувалося двома шляхами: перший - податок за обмолот зерна, другий - виконання запланованих обсягів [15].

Важливого значення окупанти надавали отриманню м' яса. Сталих норм його поставок не існувало, вони залежали від конкретних потреб на певному етапі окупації. На село накладалася контрибуція, і з німецькою пунктуальністю розписувалося, скільки птаства повинен здати кожний двір. Для реалізації встановлювався жорсткий термін, якщо ж селянин не вкладався в нього, новий наказ відразу ж збільшував обсяг.

За самовільний забій худоби німці оголосили смертну кару. Так, у зверненні рейхскомісара України Е. Коха до крайсляндвіртів від 29 липня 1942 р. на підставі розпорядження рейхсміністра А.Розенберга йшлося про те, що на приватний забій великої рогатої худоби необхідний дозвіл гебітскомісара [16]. На Миколаївщині, наприклад, дозвіл на забій худоби видавався лише в разі наявності в господарстві ще однієї одиниці худоби вагою не менше 75 кг, передбаченої для здачі [17].

Щодо норм здачі яєць, то був встановлений мінімум: для громадських господарств - 20 шт., з селянських дворів - 40 шт. з кожної курки за квартал. Причому наведені норми виконати було нереально, оскільки вони перевищували ту кількість, яку можна було отримати протягом року від однієї курки (максимальна кількість становила 150 шт. в рік) [18].

Таким само жорстким був порядок виконання обсягів молока. Особливо високими норми здачі були саме в південних областях. Так, якщо в Київській, Житомирській, Вінницькій областях норми поставок молока становили 850 л, то в Миколаївській та Одеській - 1200 л від однієї корови в рік [19].

Щоб забезпечити німецьку армію та рейх молоком, селянам заборонялося його продавати на базарі [20]. Фактично виходило так, що право догляду та утримання корів належало селянам, а молоко - окупантам.

Таким чином, за допомогою натурпоставок та натурподатку окупанти забирали у селян зер- но, м'ясо та інші продукти. Але крім цього, місцеве населення змушене було виплачувати німецькій владі за детально розпланованою схемою ще й грошові податки. Так, в селах податки сплачувалися голові сільської управи, який відповідно до планів окупантів мав у своєму підпорядкуванні податкових агентів. Голова сільської управи в свою чергу переводив гроші до районної каси, а звідти до урядової каси при гебітско- місарі [21].

В середньому селяни рейхскомісаріату "Україна" виплачували грошима більше 12 видів податків. Найбільш поширеними серед них були такі: за звільнення