исооливі надії на зміну свого становища колишні військовополонені пов'язували з діяльністю Державної комісії, створеної наказом НКВС від 8 вересня 1945 р. для перевірки (фільтрації), яка повинна була завершити свою роботу протягом 2-3 місяців. Але за станом на 23 квітня 1946 р. було перевірено 44 тис. 975 чол. Лише після повної перевірки переходу в постійні кадри, повної паспортизації і постановки на військовий облік робітничі батальйони могли бути розформовані. До того часу робітники продовжували числитися у їх складі, були підпорядковані командуванню та повинні були виконувати всі правила проходження служби в трудовій армії [25]. Станом на квітень 1946 р. профільтровані репатріанта майже повним складом переходили в постійні кадри промисловості.

Документа, що їм видавали, були особливими - однорічні паспорта або тимчасові посвідчення на півроку. Спосіб видачі теж незвичайний - "організованим шляхом" - через виїзд працівників паспортного столу на шахту. Тут же на місці паспорта відбирали відділи робітничого нагляду тресту, а замість них видавали спеціальні посвідчення. В умовах повної паспортизації міських поселень регіону це означало приписку до підприємств. Таку паспортизацію в масовому масштабі очікували з 1 травня 1946 p., а повне розформування робітничих батальйонів було намічено здійснити до 1 липня 1946 р. [26].

Незабаром почала складатись і нормативна база щодо звільнення від робота "переданих у постійні кадри промисловості". Першим кроком став Указ Президії Верховної Ради СРСР від ЗО вересня 1946 р., за яким право залишення підприємства у випадку переїзду до місця постійного проживання отримали інваліди. До того ж Указ поширив на категорію "переданих..." пільги, передбачені демобілізованим, і діюче законодавство про працю [27].

В 1946-1948 pp., слідом за демобілізованими військовослужбовцями Червоної армії певного віку, дозвіл повернутися в місця довоєнного проживання отримали їх ровесники з колишніх робітничих батальйонів. Згідно з рішенням Ради Міністрів СРСР від 13 квітня 1946 p., 2 жовтня 1946 p., 12 червня 1947 р. до себе на Батьківщину могли повернутися мешканці Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Азербайджану (крім турок- месхетанців, курдів, німців та деяких інших) [28].

На початок формування законодавства про звільнення "переведених в постійні кадри про- мисловостг репатріантів припадає друга за драматизмом подія в їх житті після полону та каторжних робіт - голод. Завдяки роботі МДБ СРСР по таємному контролю кореспонденції у квітні- травні 1947 р. під час "матеріально-побутових труднощів" до нас дійшли листи колишніх військовополонених. Серед них лист Рудниченка, робітника шахти "Смолянка": "Я став худий, як тінь, від голоду ноги пухлі, навіть боляче ходити. Страшно на себе дивитись, залишилися сама шкіра та кістки. Взагалі зараз у мене такий стан настає, який був у полоні. Згадую полон і порівнюю з цим життям. Просив звільнити - відмовили, не знаю яким чином мені вирватися звідси. Хочу бігти куди очі дивляться, а спіймають - хай судять, помру за ґратами, але не від голоду на волі" [29].

Кількість "переданих у постійні кадри" протягом часу зменшувалась. Згідно з листом заступника голови Держплану Г.Косяченка від 9 березня 1948 р. на ім'я Ворошилова було відмічено: "В цей час, за даними міністерств, працює на підприємствах та будівництвах з числа репатріантів у вугільній промисловості західних районів близько 47 тис. чол..." В тому ж листі було відзначено, що приймати рішення про звільнення від роботи всіх колишніх репатріантів немає необхідності. Кожний випадок звільнення пропонувалося вирішувати окремо керівниками підприємств і будівництв [ЗО]. Такі міркування скоріш за все були продиктовані нестачею робочої сили.

Яким чином керівниками підприємств вирішувалися питання звільнення з роботи, можна дізнатися з листів, які в 1949 р. надходили до Верховної Ради УРСР, особисто Хрущову, в обласні відділи у справах репатріації від репатрійованих та їхніх рідних. Головним питанням цих листів було саме звільнення з роботи. "Нас привезли сюди і сказали: ось ваше місце і тут ви повинні працювати, а коли наш термін скінчиться?" "Чи, може, я не такий громадянин Радянського Союзу і користуюсь не тими ж правами, що всі інші?" Вони бажали знати, чому навіть після 4 років праці на відбудові шахт вони не можуть повернутися додому. При зверненні до безпосередніх керівників вони отримували відповіді: "для вас звільнення з роботи немає", "ви репатрійовані і працюєте" тощо. Серед авторів таких листів були різні люди, іноді з дуже драматичною долею. Таким був мешканець Алтайського краю С.Є.Нікулін, який був покликаний в Червону армію ще в 1939 р., орав участь в ооях, потрапив у полон, потім у складі робітничого батальйону в Донбас і таким чином вже 10 років не бачив рідних [31].

Якщо більшість запитів у 1949 р. після втручання обласних відділів у справах репатріації мали позитивне вирішення, то в 1950 р. обласні відділи отримали лист з республіканського відділу про те, що "звільнення кадрових робітників вугільної промисловості вирішує міністр або заступник міністра вугільної промисловості СРСР", і порекомендували "за цим питанням громадянам звертатися до міністра" [32].

Таким чином, повоєнні матеріальні труднощі, житлові негаразди, які відчувало все населення Донбасу, на трудармійцях позначилися в більш концентрованому вигляді. Особливістю їх