УДК 94(477)

Єрмакова І.О., Миколаївський політехнічний технікум

Заселення Півдня України у другій половині XVIII ст. старообрядцями

У статті досліджується процес формування старообрядницьких поселень на Півдні України, їх чисельність, соціально-правове та економічне становище переселенців-розкольників. Автор визначає походження старообрядців та місця розселення. Аналізує політику російського уряду стосовно старообрядців у процесі колонізації Південної України.

The author of the article focuses his investigation on the process of forming old - believers' settlements in the South of Ukraine, its quantity and Social - economic condition. The author determines the origin of old - believers and their location. The author analyses the politics of Russian government to old - believers in the process of colonization of the South of Ukraine.З розбудовою національної державності в історичній науці багато уваги приділяється вивченню історії регіонів. У другій половині XVIII ст. відбувалася масштабна колонізація та заселення Південної України. Поряд із представниками різних національностей та конфесій, вагоме значення в освоєнні Півдня відігравали старообрядці. Ними було засновано значну кількість населених пунктів, і, як прошарок вільних людей, розкольники здійснювали вагомий вплив на процес соціально-економічного розвитку регіону.

Серед робіт, що безпосередньо торкалися досліджуваного регіону треба виділити праці А.А. Скальковского [1] та істориків радянського періоду - О.І. Дружиніної [2] і В.М. Кабу- зана [3], які вивчаючи процес заселення південного регіону, дають статистичні дані по чисельності, місцям компактного проживання, старообрядців, регламентують правові підстави переселення. На сучасному етапі вивченням цієї теми займаються В.О. Пірко [4], А.І. Федорова [5], С.В. Таранець [6] та інші. Але в їх працях досліджується історія старообрядницьких общин інших регіонів, лише побіжно торкаючись Півдня. Саме тому автор поставила перед собою мету розглянути процес заселення Південної України старообрядцями.

Поступове розширення територіальних володінь Російської імперії у другій половині Х^ІІ ст. призводить до необхідності освоєння південноукраїнських земель. Серед різних міграційних течій, різних етнічних та соціальних груп, що розпочали процес колонізації, були і розкольники. З 50-х років Х^ІІ ст. розпочинається суттєвий приток старообрядців на Південь.

З приєднанням південних степів царський уряд надає перевагу заселенню та освоєнню цих земель іноземним колоністам. Він вдається до досить привабливих заходів, щоб зацікавити та стимулювати приток іноземців православного віросповідання. Початок цьому процесу поклав указ від 24 грудня 1751 р. "Про прийняття у підданство сербів... та про відведення місця для поселення...", після якого було видано ще ряд указів щодо розміщення іноземних переселенців у "Задніпровських місцях" та про створення там Нової Сербії. У 1753 р. поряд із Новою Сербією іноземні поселенці створюють Слов'яно- Сербію. Створення її було розпочато спеціальними указами від 29 березня, 1 квітня та 29 травня 1753 р. [7].

Біля Нової Сербії 11 січня 1752 р. була закладена фортеця Святої Єлизавети [8]. Оскільки указом від 19 жовтня 1752 р. заборонялося приймати на поселення українців та надавати їм землю, що призначалася для іноземців [9], то комендант Єлисаветинської фортеці Глібов почав селити їх поряд, де також селилися вихідці з Правобережної України та Гетьманщини. 14 травня 1754 р. опубліковано указ про перетворення цих земель у Новослобідський козачий полк (район у 20 верст на південь від Нової Сербії) [10]. Іноземна колонізація проходила досить повільно, тому стало зрозуміло, що вкладені зусилля та витрачені кошти на іноземну колонізацію не принесли очікуваних результатів.

У березні-травні 1754 р. були зібрані відомості про кількість і місця розселення розкольників на території Речі Посполитої. Виявилося, що у 95 слободах та 4 монастирях знаходилося 3690 дворів і близько 11070 душ чоловічої статі. Більш того, на польських землях налічувалося до 100 слобод біглого російського населення [11].

4 вересня 1755 р. було надруковано "Маніфест про прощення російських підданих, які живуть у Польщі та Литві", який дозволив їм до 1 січня 1757 р. повернутися на Батьківщину "без усякої боязні і страху з жінками, дітьми та пожитками". Указ від 3 жовтня 1756 р. повторив умови маніфесту [12]. Таким чином, в указах 1755-1756 рр. Новоросія ще не була вказана, як місце, куди можуть повертатися розкольники.

12 червня 1754 р. у Новослобідське козаче поселення (до якого на початку 1754 р. відійшло 6 селищ: Мишурін Ріг, Калужино, Кам'янка, Омельницьке, Буянське, Бородаївка і Пушкарів- ка; на 1757 р. - складало 27 слобод) прибуло 58 душ розкольників, до 28 липня 1754 р. - ще 227 осіб [13]. У період 1756-1757 рр., коли хвиля переселенців досягла високого кількісного рівня, комендант І. Глібов був змушений виділити землю на поселення окремими слободами. Більшість біглих російських розкольників були вихідцями з Правобережної України та Білорусі. У 1756 р. вони заснували розкольницькі слободи

Россоховатку та Калинівку, 1757 р. - Злинку, Клинці, Лису Гору й інші [14]. До с. Калинівка прибували переселенці з Курської губернії [15]. Назву селу Злинка дали селяни-старообрядці - вихідці з посаду Злинки Новозибківського повіту Чернігівської губернії. На 1787 р. у Злинці налічувалося 175 дворів, 567 душ чоловічої статі [16].

Селилися старообрядці і в районі колишнього запорізького зимівника - слободі Лиса Гора, що була військовим укріпленим пунктом, підпорядкованим адміністрації фортеці Святої Єлизавети, яка видавала "відкриті листи" на заселення території втікачам з Брацлавщини, утікачам-