Після цього, з паспортом, він знов приїжджав до розкольницьких слобод, начебто за боргом. Звідти П. Ляхов взяв із собою вдову Олену. Через тиждень з' явився у ротмістра Д. Попова з наміром отримати новий дозвіл на поїздку. Там, взявши із собою селянина Єрмолова, збирався вже повертатися, але вище зазначені деменські жителі представили його у волосну контору. Повідомленням до Київської губернської канцелярії, відправленим від волосної контори, зазначено, що перебуваючи у малоросійських Старо- дубському і Чернігівському полках, описані розкольницькі слободи, обложені окладом у 1715 р. за указом Петра І, і з того часу платили до скарбниці Київської губернії. А вище зазначених розкольників (а також інших), які залишили державні слободи, треба відправляти с прописаним караулом на місця попереднього перебування. До того ж вимагали, щоб у подальшому нікого з таких розкольницьких слобод на поселення до Новосербії не приймали, "тому що через це в окладі виникає збиток" [29]. У цій же справі є ще декілька повідомлень подібного типу, які водночас засвідчують про зловживання Д. Поповим своїм службовим становищем [30].

Інша справа розповідає про затримання Федора Расторгуєва, який виявився втікачем на ім'я Дмитро від вже згадуваного поміщика Тру- бецького. Відправившись до м. Стародуба, він зупинився у розкольницькій слободі Митківці, де найнявся працювати, згодом пішов до іншого села, але без паспорта завжди були труднощі з улаштуванням на роботу. Пізніше до нього дійшли чутки, що ротмістр Святої Єлизавети видає паспорти всім, хто забажає. Д. Попов видав йому білет та пропускні листи, за якими можна було пройти до Новосербії.

Внаслідок проведеного слідства та свідчень затриманих розкольників з' ясувалося, що Попов грабував їх, віднімав коней, худобу тощо, порушуючи указ, яким дозволено розкольникам селитися у відведених місцях. Було прийнято рішення позбавити Д. Попова посади та слідкувати за тим, щоб подібне у подальшому не повторювалося [31]. Наведена справа є підтвердженням того факту, що: по-перше - не дивлячись на заборону урядом переселення з малоросійських земель, селяни будь-яким шляхом намагалися оселитися у Новоросії; по-друге - зловживання та порушення, вчинені Д. Поповим, давали можливість нелегальним переселенцям отримати паспорт та дозвіл на поселення.

27 жовтня 1767 р. з' явився указ, що забороняв відпускати розкольників з малоросійських слобод на поселення до Новоросійської губернії. Стародубські розкольники, що вже оселилися в Єлисаветградській провінції, мали право залишитися без перешкод і повинні платити податі за новоросійським штатом. Протягом 12 років з північних районів України переселилося до Новоросійського краю 2370 розкольників: 1328 чоловіків та 1042 жінок [32]. Засновані ними села - Злинка, Клинці, Нікольське - були досить заможними. В Єлисаветграді вони мали великі церкви, дорогоцінні рукописні священні книги, у Клинцях була типографія [33].

Не зважаючи на те, що офіційного дозволу розкольники, які проживали на малоросійських землях, не мали, все ж таки значна кількість їх змогла переселитися. Ще до указу, виданого 27 жовтня 1767 р., до Київської губернської канцелярії 23 січня 1765 р. надійшло повідомлення з волосної контори з проханням надіслати резолюцію, як чинити з жителями розкольницьких слобод (приписаних до них по ревізії), які бажали отримати дозвіл на переселення до фортеці Святої Єлизавети і просили, щоб у наступну ревізію їх не записували. Не дочекавшись дозволу, вони мали намір самовільно переселитися. У повідомленні зазначалося, що, врахувавши відомості інших слобод, таких бажаючих набралася велика кількість.

22 березня 1765 р. до Київської губернської канцелярії надійшло нове повідомлення з вимогою надати відповідь, як чинити з такими розкольниками. Керівництво волосної контори врахувало надісланий указ Сенату від 21 червня 1764 р., яким дозволялося відправляти у відведені для поселення місця ті сімейства, які не осіли у слободах, не мають власного житла і достатку та за яких інші мешканці села не зобов'язані були платити податі. Також надавалося право на від'їзд бажаючим, якщо подушний оклад за вилучену людину буде сплачуватися жителями селища.

У відповідь на це з Київської губернської канцелярії надійшов наказ " .усіх, кого зараховано за ревізькими казками, не зважаючи на бажання відбути у степові місця, до указу залишити у слободах. І тільки коли надійде резолюція з Сенату, на підставі указу, без утримання, можна буде відпустити у відповідні місця". Мешканцям оголосили, що до указу не мають права покидати селище. Стосовно тих, хто, не дочекавшись указу мав намір відбути, встановлювався нагляд і оточувалися круговими поруками. Але 22 квітня 1765 р. вийшов указ імператора про заборону розкольникам Стародубського та Чернігівського полків переселятися до фортеці Святої Єлизавети [34].

Єлисаветградська провінція, утворена у 1764 р. на місці Нової Сербії та Новослобідсько- го козачого поселення, особливо інтенсивно заселялась розкольниками у 60-ті рр. XVIII ст. У 70-ті роки до провінції прибували на поселення винятково українці і молдавани. У 80-ті роки відбувалися внутрішні міграційні процеси населення на території Півдня України. З території Єлисаветградщини до Таврійської області протягом 1783-1787 рр. відбуло 808 розкольників чоловічої статі, з яких 483 - у 1785 та 325