УДК 94(477) + 364.2 (091)

Стремецька В.О., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Соціальна допомога населенню Миколаївщини

у 1920-30-ті роки

У статті аналізуються різні напрямки у галузі допомоги населенню Миколаївшини у 1920-30-ті роки. З них найбільш пріоритетними були допомога дітям-сиротам, безпритульним, безробітним, інвалідам. Надавалася також допомога студентам, найбіднішим верствам населення, тим, хто звільнявся з виправно-трудових закладів. Аналізуються досягнення та недоліки цього процесу.

In the article different directions in the field of social aid to the population of Mykolayiv region in the 1920-30's are analyzed. The most prioritive forms of aid were helping orphans, homeless children, unemployed, invalids. The help was also given to students, poor stratums of the population, those who were released from prisons. Achievements and drawbacks of the process are analyzed.Спеціальність "Соціальна робота" в Україні є відносно молодою, зокрема в нашому вузі їй лише три роки. Актуальною проблемою є методичне забезпечення курсів, які викладаються для зазначеної спеціальності, зокрема курсу "Історія соціальної роботи". Посібники із зазначеної дисципліни існують поки що в обмеженій кількості, більшість з них видано в Росії. Хотілося б також максимально наситити курс краєзнавчим матеріалом. Тому вважаємо необхідним висвітлення окремих моментів становлення та розвитку системи допомоги населенню на Миколаївщині. Особливо цікавим є період 1920-30-х років, коли відбулася корінна зміна характеру соціальної підтримки населення - абсолютна відмова від благодійності та становлення патерналістської моделі соціального забезпечення.

Погляди на систему підтримки населення, яка склалася протягом 1920-х років, зараз певним чином переглядаються, відбувається відхід від її ідеалізації. Сучасні українські автори [1] роблять акцент на недоступності системи соціального забезпечення для всіх категорій населення, класовому підході до надання допомоги, на таких явищах, як голод 1921-1923 рр., голодомор 1932-1933 рр., колективізація, розкуркулен- ня. Критично оцінюють практику ліквідації дитячої безпритульності в СРСР О.Рожков [2] та М.Р.Зезіна, яка зазначає, що державна система допомоги сиротам у той час була орієнтована не на попередження сирітства, а на боротьбу з його негативними наслідками, викликаними самою ж державою [3]. Недоліки системи соціального забезпечення робітників України аналізує Т.Ніколаюк [4]. Перший крок щодо збагачення проблеми кразнавчим матеріалом зробили автори збірки "З історії соціального захисту населення на Миколаївщині" [5]. Приділялася увага питанням міжнародної допомоги голодуючим Миколаївщини у 1921-1923 рр. [6]. Хотілося б узагальнити та доповнити існуючі дані, створити більш-менш цілісну картину надання підтримки населенню округи у ті роки.

Таким чином, метою нашої роботи є висвітлення основних напрямків допомоги населенню Миколаївщини у 1920-30-ті роки на основі нових публікацій, матеріалів місцевої періодичної преси тих років, архівних та інших друкованих джерел.

Основними напрямками допомоги населенню Миколаївщини у 1920-х роках, як і в Україні в цілому, були: допомога постраждалим від голоду 1921-1922 років, ліквідація дитячої безпритульності та бездоглядності, допомога дітям- сиротам, інвалідам, безробітним. Суб'єктами надання допомоги були окружна інспектура соціального забезпечення (з 1925 р., до того - губернський, з 1923 р. - окружний відділ соціального забезпечення), Миколаївська губернська рада захисту дітей (1921-1922 рр.), Миколаївська окружна комісія допомоги дітям (1923-1930 рр.), а також громадські організації "Друзі дітей", Червоний Хрест та інші. Для допомоги населенню під час голоду 1921-1923 рр. було створено Миколаївський губернський комітет допомоги голодуючим, який у кінці 1922 р. був реорганізований в губернський комітет по боротьбі з наслідками голоду. Протягом 1924-1925 років діяв окружний комітет Товариства сприяння жертвам інтервенції. Таким чином, держава фактично була єдиним суб'єктом допомоги (патер-налістська модель), церкву та благодійні структури як партнерів усунуто, допускалася лише суворо контрольована діяльність окремих громадських організацій.

Проблема інвалідності (тепер переважно використовується термін "особа з обмеженими можливостями", ми використовуємо лексику, яка вживалася в 1920-30-х роках) на початку 1920-х років була дуже гострою, що було наслідком війн, які тривали на території України протягом майже семи років, низького рівня техніки безпеки на виробництві. Інвалідам війни та праці надавалася грошова або натуральна допомога. Розмір пенсії не був великий: так, у четвертому кварталі 1923-1924 р. він становив в середньому 7,9 руб., у той час як курсант радпарт- школи отримував суму у 21,5 руб. В Очакові через відсутність грошей пенсії виплачувалися "натурою" і становили 1 пуд жита, сім' ям загиблих червоноармійців доплачували 64 коп. [7]. Навіть у газеті "Красный Николаев" було надруковано скаргу інваліда війни, що соцзабез виплачує допомогу невчасно, а її розміру не вистачає навіть на голодне існування [8]. Протягом наступних років розміри пенсій дещо збільшилися. Так, інваліди війни в залежності від ступеня інвалідності одержували від 11 до 22 руб., інваліди праці - 8 руб. Однак допомоги слухачам радпартшкіл все ще перевищували пенсії інвалідів: вони могли дорівнювати 40 руб. У сільській місцевості інваліди почали пенсіонува- тися лише з 1926/27 р., причому їх пенсія становила від 3 до 6 руб. [9]. Тому суттєвою допомогою була організація виробничих артілей, які на Миколаївщині почали створюватися з квітня 1923 р. У таких кооперативах інваліди виконували посильну суспільно корисну працю, самостійно заробляючи на життя (зарплата у них була значно вищою, ніж допомога по інвалідності). Артілі поділялися на промислові та сільськогосподарські (у тому числі риболовні, кондитерські, взуттєві,