Створювалися інтернатні установи для інвалідів. Так, в Одесі у 1925 р. відкрився будинок інвалідів війни та праці, де їх утримували, навчали різним професіям (плетіння кошиків, в'язання панчіх, ремонт чобіт та ін.). Інвалідні будинки існували також у Миколаєві та Вознесен- ську. Зокрема, Миколаївський інвалідний будинок за даними на 1 жовтня 1923 р. доглядав 80 чоловік [11].

Практикувалися й такі види допомоги інвалідам, як направлення на роботу, курорт або лікування, підвищення кваліфікації, допомога протезами (починаючи з 1923 р. інвалідів відправляли також на протезування в Харків) тощо. Практикувалися "тижні допомоги інвалідам", під час яких збиралися гроші на їх користь. Один з таких "тижнів" було проведено у травні 1923 р. Для цього була утворена Всеукраїнська центральна комісія допомоги інвалідам на чолі з командуючим військами України й Криму М. Фрунзе, а також окружні комісії, у тому числі Миколаївська. Методи збирання грошей були різноманітними: лотереї, концерти, розпродаж значків, кружковий збір. Мешканців інвалідних будинків вивозили "на природу" на вантажівках. Була поставлена агітаційна п'єса Я.Городського "На ділі, а не для виду допоможем інваліду" [12].

Створювалися громадські організації інвалідів: у 1923 р. - Всеросійське товариство сліпих (ВТОС), у 1926 р. - Всеросійське товариство глухонімих (ВТОГ). Миколаївське товариство глухонімих у 1931 р. нараховувало 104 особи [13]. Крім того, існували й такі організації, як "Допомога" та Комісія допомоги червоноармій- цям (комдоп), які також надавали грошові, безкоштовні обіди та інші види послуг цій категорії населення. "Допомога" утримувала будинок на 85 осіб, мала обладнану поліклініку та ряд підприємств, на яких працювали інваліди. Зокрема, на початку 1930-х рр. на 11 підприємствах товариства працювало 278 осіб. Крім інвалідів, товариство допомагало також найбіднішим верствам населення міста [14].

На початку 1930-х років активно працювала інвалідна страхкаса. У 1931 р. вона об'єднувала 422 члена. З них на курорт було відіслано 37 інвалідів, до будинку відпочинку - 70 (23,8% членів каси), до оздоровчих закладів - 60 дітей [15].

У березні 1931 р. при Наркоматі соціального забезпечення було створено Раду по працевлаштуванню інвалідів. На підприємствах для них бронювалося 2% робочих місць.

Треба зазначити, що хоча допомога цій категорії населення, незважаючи на певні труднощі, була досить суттєвою, однак право на неї мали не всі, що підтверджує наступна цитата: "При проведенні цієї роботи необхідний твердий класовий підхід. Не можна працевлаштовувати і навчати інвалідів, що належать до соціально чужих елементів. До них належать інваліди білих армій, колишні фабриканти, поміщики, жандарми" [16].

Одним з найважливіших напрямків роботи була боротьба з дитячою безпритульністю. Внаслідок війн, епідемій, голоду, недосконалого шлюбного законодавства, безробіття багато дітей стали сиротами або опинилися на вулиці. У 1923 р. в Україні нараховувалося щонайменш 50000 "дітей вулиці" (вважаємо цю цифру заниженою, оскільки лише в Донбасі їх було більше 40000 [17]). Планомірні заходи з допомоги цій категорії дітей розпочалися з 1923 р., коли було створено Центральна комісія допомоги дітям та її органи на місцях (окружні, районні комісії). Однак вже в першій половині 1920-х років стало зрозумілим, що сама держава не впорається з проблемою. Тому вже навесні 1924 р. почала створюватися мережа осередків громадської організації "Друзі дітей". У червні 1926 р. у Миколаївській окрузі існувало вже 75 осередків з 10000 членів [18], а у 1932 р. їх було вже 227 з 17290 членами [19]. Значну роль у напрямку допомоги дітям Миколаївщини відіграло також товариство "Червоний Хрест", до серпня 1923 р. - міжнародні організації місія Нансена, АРА, "Джойнт" та інші. Основними джерелами фінансування кампанії по ліквідації безпритульності були промислові та торговельні підприємства, які відкривалися органами допдиту та "друзями дітей". Щороку, як правило, восени, проводилися т.зв. "місячники з ліквідації дитячої безпритульності". Під час цих "місячників" безпритульні діти підбиралися з вулиць, розміщувалися в спеціальні заклади; у населення збиралися кошти у фонд безпритульних (ці пожертви були скоріше не виявом добрих почуттів, а результатом ефективності агітації та пропаганди).

Протягом 1920-х рр. була створена широка мережа інтернатних дитячих установ для безпритульних та дітей-сиріт. Про їх кількість дають уяву такі цифри. З 355 дитячих позашкільних установ в Україні у 1929 р. нараховувалося 225 закладів для здорових дітей, 35 - для дітей з різними вадами розвитку (з них для розумово відсталих - 17, для сліпих - 6, для глухонімих - 10, калік - 2), 54 - для важковиховуваних, 30 ізоляторів для хворих, 11 приймальників для безпритульних. Крім того, існувало 400 дитсадків, 1305 майданчиків, 9 денних дитячих будинків [20].

Треба зауважити, що перевага віддавалася саме інтернатним закладам, оскільки вони найкраще забезпечували виконання принципу "колективного виховання дітей". Хоча практикувалося й віддавання дітей-сиріт в сім'ї. З цього приводу у 1928 р. були прийняті спеціальні постанови, які регламентували передачу дітей у селянські та міські родини. Обов'язок виявлення сиріт та влаштування їх під опіку покладався на опікунські ради. На 1 жовтня 1928 р. у Миколаївській окрузі опіку було встановлено над 519 неповнолітніми,