УДК 94(477) + 364.2(091)

Стремецька В.О., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Методи ліквідації дитячої безпритульності та бездоглядності у 1920-1930-ті роки (на матеріалах Миколаївщини)

Автор статті робить спробу проаналізувати методи ліквідації дитячої безпритульності у 20 -30-х pp. XX cm та 'їх ефективність. Змальовані позитивні та негативні сторони цього процесу. Досліджується та порівнюється роль державних і громадських організацій у цьому процесі.

The author of the article makes an attempt to analyze methods of liquidation of children homeless in 1920-1930's and their effectiveness. Positive and negative sides of the process are described. The role of government and social organizations is investigated and compared.Дитяча безпритульність та бездоглядність, на жаль, - явище, притаманне нашому суспільству, як і будь-якому перехідному суспільству взагалі. Кожен бачив підлітків, які вештаються по базарах, магазинах, забігайлівках, просять гроші, миють машини тощо. Становище дітей в дитячих будинках бажає кращого. Багато що сьогодні робиться, у тому числі соціальними службами, однак проблема залишається відкритою. Тому вважаємо за необхідне розглянути історичний досвід вирішення цього питання, а саме в 1920-30-ті роки як найбільш важкі часи в історії нашої країни.

Тривалий час в історіографії існувала думка, що радянські часи були періодом добробуту усіх громадян, зокрема дітей. Лише останнім часом з'явилося кілька публікацій, які примушують сумніватися в ідеальності тодішньої системи соціального забезпечення [1]. Ставиться під сумнів також ефективність роботи радянських органів щодо вирішення проблем дитинства. Зокрема, О.Рожков стверджує, що безпритульність не тільки не була подолана протягом 1920-1930-х років, а всі роки соціалізму проходили під її знаменом [2]. Отже, нашою метою є намагання об'єктивно висвітлити позивні та негативні моменти процесу ліквідації безпритульності в 1920 -30-ті роки, методи, за допомогою яких вона здійснювалася.

Дитяча безпритульність того часу була результатом імперіалістичної та громадянської війн, епідемій, голоду початку 1920-х років, який залишив сиротами багатьох дітей, а також економічна політика радянської влади, яка розорила мільйони селянських сімей. Крім того, причинами дитячої безпритульності було недоско- нале шлюбне законодавство, безробіття, особливо жіноче. У 1923 р. в Україні нараховувалося щонайменш 50000 "дітей вулиці" (вважаємо цю цифру дещо заниженою, оскільки лише в Донбасі їх було більше 40000 [3]. Вони вешталися по вулицях, базарах, ночували в підвалах зруйнованих будинків, у бочках, котлах для варіння смоли, пойийних ямах їх заняття були типовими для всіх регіонів: вони просили милостиню, крали, торгували вкраденим, грали в азартні ігри. Вони перебували, як правило, в оточенні дорослих крадіїв, проституток; іншого кримінального елементу.

Ліквідацію безпритульності було оголошено першочерговим завданням радянської держави. Зокрема, було засновано Раду захисту дітей під керівництвом О.Луначарського, прийнято декрет про безкоштовне годування дітей, відміну тілесних покарань, судів та ув'язнень для малолітніх тощо. У лютому 1921 р. вийшов Декрет ЦВК про створення Комісії з покращання життя дітей. Однак у той же час влада відмовилася від вітчизняних та іноземних благодійних установ та організацій, хоча власних коштів їй не вистачало. Перші було ліквідовано ще у 1917 p., другі - протягом 1923 р.

Визначити кількість безпритульних дітей, зокрема на Миколаївщині, було досить складно через їх спосіб життя: ці діти часто "гастролювали", тобто переїжджали з міста в місто. Особливо популярними були південні міста: Одеса, Миколаїв, Херсон. Тому "дітей вулиці" рахували шляхом реєстрації "завсідників" базарів, підвалів, тобто цифра могла бути лише приблизною. У першій половині 1920-х років вона коливалася у межах 500. Так, у 1923-24 pp. у Миколаєві було зареєстровано 590 безпритульних дітей [4], на 1 жовтня 1924 р. - 541 дитина [5]. Вже тоді робилися спроби їх класифікації: їх розрізняли за соціальним станом, місцем походження, віком, статтю. Більшість безпритульних дітей були хлопчиками віком 8-14 років, мешканцями Миколаєва Як правило, більшість з них були хворі, особливо шкіряними хворобами Під час одного з підборів безпритульних знайшли кульгавого на костилях, який ледве пересувався [б]. В одному з номерів газети "Красный Николаев" запропоновано розрізняти й такі категорії "дітей вулиці": 1) ті, які приїхали з інших місцевостей та осіли в Миколаєві; 2) такі, які мали батьків, однак звикли до вуличного життя (бездоглядні. - B.C.); 3) втікачі з дитячих будинків; 4) т.зв. "гастролери", тобто ті, які постійно змінювали місце перебування [7].

Крім того, в дитячих будинках Миколаївської округи влітку 1923 р. нараховувалося 5200 дітей [8], серед них більше 75% становили діти робітників. Треба зауважити, що дитячі будинки на той час мали величезні проблеми матеріального характеру, не вистачало помешкань, одягу, взуття, їжі. Так, за даними на жовтень 1923 р., у дитбудинках соцвиху діти були забезпечені верхнім одягом на 25%, білизною - на 20%, взуттям - на 22%, постільними речами - на 40%. Ремонт цих установ був здійснений на 75%, засклити їх передбачалося лише на 50% [9] (і це перед початком зими! - B.C.). Зрозуміло, чому "діти вулиці" намагалися будь-якими засобами не потрапиш туди, а мешканці дитбудинків - втекти звідти.

Стан дитячих будинків тісно пов'язаний з проблемою персоналу. Так, будинок "Червоне сонечко", де утримувалося 2000 дітей від грудного віку до 4 років (його контингент поповнювався переважно за рахунок підкидьків), обслуговувався персоналом в 40