УДК 37 (091) (477)

Морозова О.С,, Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Система освіти в дореволюційній Україні та спроби впровадження української мови у навчальних закладах (кінець XIX - початок XX ст.)

У статті досліджені проблеми розвитку освіти України як частини загальноросійської освітньої систем в кінці XIX - на початку XX століття. Показана антинародна політика царату, а також реакція на неї українського населення. Автор доходить висновку, що політика російського самодержавства нанесла непоправні збитки культурному розвитку української нації.

In the article the problems of development of the educational system of Ukraine, as a part of Russian educational system at the end of the XIX-th century and the beginning of the XX-th century are examined The antinational policy of tsarist and also the reaction of Ukrainian people on it are showed. The author comes to the conclusion, that the policy of the Russian autocracy had brought irreparable damages to the cultural development of Ukrainian nation.Становлення Української держави неможливе без національної школи і освіти. В свою чергу будівництво нової української школи, виховання національно свідомого, духовно багатого підростаючого покоління молодої Української держави неможливі без ґрунтовного і об'єктивного вивчення педагогічного минулого українського народу. Критичний аналіз історико-педагогічної спадщини дозволить не повторювати помилок і прорахунків, а максимально скористатись кращими надбаннями.

Нині як в Росії, так і в Україні розпочате всебічне вивчення історії рідної школи, освіти на основі науковості, об'єктивності, неупередженості. Однак історія розвитку національної школи і освіти кінця XIX - початку XX ст. поки що вивчається фрагментарно. Це дослідження Н.В.Полякової [1], П.І.Дроб'язко [2], М.С.Поліщук [3] та ін. Тому автор статті ставить собі за мету зробити історичний аналіз системи освіти на українських землях, які входили до складу Російської імперії, та показати спроби запровадження української мови у навчальних закладах України.

Початкова освіта в Україні була представлена великою кількістю учбових закладів, які належали різним відомствам. Найбільш розповсюдженим типом початкової школи були сільські однокласні та двокласні училища Міністерства Народної Освіти з трирічним та п'ятирічним курсом навчання, які фінансувалися в основному місцевими земствами, сільський® громадами та приватними особами. Обов'язкові предмети вивчення: Закон Божий, російська мова з чистописанням, арифметика - в однокласник училищах та разом з тим історія, географія, природознавство, церковний спів та креслення - в двокласних. У містах функціонували трикласні міські училища з шестирічним курсом навчання. Тут вивчалися читання і письмо, Закон Божий, російська мова, арифметика, практична геометрія, а також креслення, читання. З 1 липня 1912 р. міські училища перетворювались у вищі навчальні училища з чотирирічним курсом навчання, в учбовий план яких входили алгебра, геометрія, фізика, малювання, спів, креслення та гімнастика [4].

Однак ці школи охоплювали порівняно невеликий відсоток дітей шкільного віку. За переписом 1897 р. в Україні на 100 чоловік населення припадало тільки 13 грамотних, і якщо кількість неграмотних для всього населення Росії становила 76,7%, то для України - 83,6% [5]. Як зазначали представники української народної партії, "українських і польських селян штучно охороняють від грамотності" [6]. Особливо критичний стан освіти був на Правобережній Україні, де відсоток грамотних становив 9% [7].

У віданні Святішого Синоду були церковно- приходські школи - однокласні з трирічним та двокласні з чотирирічним курсом навчання. В них вивчалися: Закон Божий, церковний спів, читання церковної та світської літератури та письмо, арифметичні дії. В двокласних школах викладалися ще й початкові відомості з історії церкви та батьківщини [8]. Вчителями в них були місцеві священики, а також випускники духовних учбових закладів. Крім того, Синоду належали школи грамоти з дворічним курсом навчання, які не мали статусу повноцінного навчального закладу [9].

На 1 січня 1897 р. в Російській імперії нараховувалося 78724 початкові школи, з них у віданні Синоду знаходилось 34836, або 44% від загальної кількості, у віданні Міністерства Народної Освіти - 32708, або 42% [10]. Комісія, створена Комітетом Міністрів для складання "Правил про церковно-приходські школи", наполягала на тому, щоб всю справу початкової освіти народу та нагляду за нею передати духівництву "як природному и законному учителю народу" [11]. Збільшилися асигнування на утримання церковно-приходських шкіл: якщо в

р. вони становили 55 тис. руб., то у 1905 р. - 10091916 руб. В той же час витрати з державного бюджету на міністерські школи були менший®: у 1896 р. вони становили 1454672 руб., або в 2,5 раза менше, ніж на церковно- приходські школи [12], де знання учнів були обмеженими порівняно з міністерськими. У 48288 (52%) початкових школах відомства Міністерства Народної Освіти навчалося 3660628 учнів (63%), а в 42696 (45,5%) церковно- приходських школах - 1983817, або 35,5% [13].

Така ситуація сприяла появі значної кількості приватних шкіл, де велася широка просвітницька діяльність та впроваджувалось навчання рідною мовою. Але уряд за таємне навчання жорстоко карав винуватців [14]. Лише в 1906 році, як повідомляє часопис "Киевская Речь", утиски щодо "таємного навчання" припинились [15]. Частина початкових шкіл належала земствам. В Україні земські школи почали відкриватися з 60-х pp. XIX ст. [16]. Земствам доводилося розпочинати шкільну справу заново, "бо те, що дісталося їм у спадщину, було