Своє пояснення причин колективізації М.Джорджевич запозичив у колишнього члена Політбюро ЦК КПЮ Мілована Джиласа, що лаконічно виклав їх так: "Ми тим самим поступилися "бюрократичному елементу" в рядах нижчих партійних кадрів, але в цьому також відобразилася боротьба психології дріб'язкового наслідування, щоб довести, що ми не зрадили соціалізм, що ми були стараннішими і хоробрішими від радянських комуністів" [18]. Подібне пояснення М.Джорджевичу дав у жовтні 1983 р. Дмітрій Бая- ліца, який в 1949 р. був генеральним секретарш Комітету з кооперації і керівником сектора кооперації Міністерства сільського господарства ФНРЮ. На основі бесід з названими людьми автор зробив висновок, що зміну аграрної політики на П пленумі "не можна пояснити нічим іншим, ж політичним рішенням про мовчазне виправлення лінії "з селянського питання", яке Сталін піддав критиці" [19]. Таким чином, за М.Джорджевичем, вся колективізація - це результат ідеологічної сваволі правлячої партії.

Друга причина, що наводить М.Джорджевич, - це внутріпартійна боротьба. ЦК намагався своїми діями розвіяти підозри більш радикальних партійних кадрів, що сталінські звинувачення проти ЦК КПЮ справедливі, і прислухався до їхнього прагнення щодо "більш різкого курсу стосовно селян": "Політична верхівка була змушена поступитися їхній готовності до знищення "куркуля" [20]. Цю цікаву ідею дослідник не спробував обгрунтувати за допомогою джерел, тому вона залишається усього лише припущенням.

Необхідно відзначити, що документальних підтверджень своїм висновкам М.Джорджевич не знайшов, і усі свідчення, на які він спирається, зроблені сучасниками через 30 років після подій колективізації. За цей час у Югославії ствердилося уявлення про її помилковість і непотрібність. Воно формувалося не тільки під впливом партійної верхівки, але і під впливом успіхів кооперування селян способами, виробленими після 1956 р. Безумовно, у січні 1949 р. члени ЦК могли ставити таку мету, як спростування звинувачень Сталіна, хоча вона і не відображена у відомих вченим документах. Але чи є ця мета першопричиною? Для цього потрібно довести, що інших, більш вагомих підстав для колективізації не було.

Тому М.Джорджевич не міг залишити без уваги аргументи II пленуму ЦК і прихильників економічного підходу про те, що до 1949 р. існувала "потреба забезпечення продовольства для наших трудящих". Він проаналізував пояснення, що запропонував учасникам пленуму Е.Кардель, і встановив, що "тільки дані про збільшення міського, робітничого і взагалі несільськогоспо- дарського населення на мільйон двісті тисяч душ мають відношення до балансу продуктів харчування". Однак цей факт М.Джорджевич вважає непереконливим і зазначає, що нестача продовольства зростала в результаті розсунення ножиць цін і посилення експлуатації села [21]. Тобто причина нестачі продовольства полягає в суб'єктивному факторі - у неправильній аграрній політиці, а зовсім не в індустріалізації. Тому дослідник розглядає аргументацію II пленуму усього лише як спробу раціонального обґрунтування сталіністської ідеологічної догми. У зв'язку з цим необхідність в пошуку об'єктивних причин колективізації для нього відпадає.

Проте сам же М.Джорджевич трохи далі відзначає, що була об'єктивна причина збільшення потреби в продовольстві: державі в 1949 р. довелося створювати стратегічні запаси зерна і м'яса на випадок нападу "країн Інформбюро" на Югославію [22]. На відміну від В.Гудац-Додич він ігнорує зв'язок цього факту з колективізацією.

По-друге, більш уважне вивчення доповіді Е.Карделя дозволяє виділити ще одну причину зростання потреб у сільгосппродукції - збільшення її експорту [23]. Югославія ввозила все більше машин, устаткування і технічної сировини, яку ще не могла виробити сама. Дефіцит платіжного балансу доводилося покривати додатковим експортом лісу, корисних копалин і сільськогосподарської продукції. По-третє, за офіційними даними, обсяг сільськогосподарського виробництва в розрахунку на душу населення в 1948-1949 pp. вийшов на рівень останніх передвоєнних років. Цілком можливо, що офіційні дані завищені. Але говорити про спад сільськогосподарського виробництва в ці роки не можна. Це два найбільш сприятливі роки за період 1945 -1956 pp. По-четверте, М.Джорджевич справедливо розкритикував ідею Е.Карделя про зростання добробуту робітників і особливо селян, але він проігнорував істотну різницю в їхньому рівні життя. Навіть в умовах тодішньої карткової системи купівельна спроможність міського жителя була вищою, ніж у селянина. Тому ріст ^сільськогосподарського населення повинен призводити до того, що попит на продовольство збільшується швидше, ніж зростає число жителів Югославії.

Існування і значення розриву в рівні життя робітників і селян чудово розумів Б.КІдрич. Наприклад, 15 лютого 1949 р. на конференції з питань селянських трудових кооперативів він заявив: "Виходити з того, що рівень життя членів кооперативів може наближатися до рівня життя робітників, але не бути таким же самим. Інакше ніхто не піде із села в промисловість" [24].

Здавалось би прихильники економічного підходу повинні були звернути на цю проблему найпильнішу увагу, але В.Гудац-Додич, наприклад, обмежується загальною згадкою про зростання ^сільськогосподарського населення. Тим часом, без докладних економічних розрахунків, що показують зростання попиту на продовольст-

Література

1. Калафатич Е.-М. Развитие экономических отношений в сельском хозяйстве Югославии (1945-1964 гг.): Дис. ... канд. экон. наук. - Одесса, 1964. - 246 е.; Колунджия Б.И. Социально-экономические гтоео- бразования в югославской деревне после победы народно-демократического строя: Автореф. дис. ... канд. экон. наук. - М., 1965. - 28 е.; Тягуненко Л.В. Социально-экономические проблемы развития