Для реалізації даної постанови Президії ВУЦВК Наркомзем 4 серпня 1924 р. зобов'язав Донецьке, Катеринославське та Одеське губземуправління припинити відчуження земель в колоніях, якщо цим зменшувались норми землекористування, встановлені губвиконкомами для німецьких господарств. Також на підставі постанови Колегії Наркомзему УСРР від 3 вересня 1923 р. земельним товариствам менонітів було надано право оренди землі за пільговими умовами терміном на двократний цикл сівозміни, проте загальна земельна площа на двір, включаючи наділ, не повинна була перевищувати 32 дес. Понад ці норми за колоніями залишалось до 20% площі під попас (із земель, що раніш належали колоністам, відійшли в держфонд та незайняті), а також виділялось для лісонасадження до 1% земель держфонду з обрахування площі, зайнятої колоніями. До проведення землеустрою, а також для виділення спеціальних фондів для переселення німецького населення припинялось поселення в колонії та відвід нових ділянок на землях, що раніш належали колоніям (крім земель,вже зачислених за духоборами та іншими переселенцями, чиє переселення очікувалось у 1924 р.). Окремо домовлялося, що проповідники- меноніти, які не мали права голосу, права на користування землею не позбавлені.

На місцях виконання даних постанов та рекомендацій наштовхнулося на цілий ряд труднощів через повільність та нерозторопність нижчих інстанцій при проведенні землеустрою в німецьких поселеннях. Це не тільки не розвіяло, а, навпаки, ще більш посилило недовіру німецьких поселенців до радянської влади й спричинило пожвавлення емігрантських настроїв, найсильніших серед менонітів, які вважали складені умови непридатними для відправлення своїх релігійних потреб. Широкий потік еміграції, в тому числі й серед бідноти, дуже небажаний для влади через престижні міркування, а також наполегливі намагання колоністів відновити власні адміністративно-територіальні утворення як форму захисту своєї національно-побутової своєрідності, змусили радянське керівництво вжити термінових заходів.

За таких умов центральна влада вдалася до виділення в місцях компактного проживання німців національних адміністративно-територіальних одиниць (сільрад та районів) як засобу, здатного не тільки покращити соціально-економічну ситуацію в німецьких колоніях та задовольнити національно- культурні потреби населення, але й прискорити залучення неприхильних до радянської влади колоністів до справи соціалістичного будівництва.

Здійснення національного районування в Україні розпочалося згідно з постановою РНК УСРР від 29 серпня 1924 року "Про виділення національних районів і рад", затвердженою ІУ сесією ВУЦВК 8-го скликання (15-19 лютого 1925 р.), де обговорювалась доповідь ЦАТК "Про низове районування" [8].

Треба враховувати, що кількість, статус, підпорядкування, територія, межі, назви німецьких національних районів неодноразово змінювалися [9]. Нижче наведені дані, встановлені автором, доводять, які ж саме німецькі райони і в який період офіційно вважалися національними адміністративно- територіальними одиницями.

Протягом грудня 1924 - жовтня 1925 рр. були сформовані та затверджені вищими інстанціями як національні німецькі райони - Ландауський (Карл- Лібкнехтівський) Миколаївської округи, Молочанський і Пришибський Мелітопольської, Люксембурзький Маріупольської. До квітня 1926 р. вже функціонували в цій якості також

Високопільський (Фріц-Геккертовський) Херсонської округи, Зельцський (Фрідріх- Енгельський) і Грос-Лібентальський (Спартаківський) Одеської, Пулинський Волинської. Крім останнього, всі утворені німецькі національні райони розташовувалися на Півдні України.

Передбачалось, що виділення національних адміністративно-територіальних одиниць буде сприяти швидкому розвитку продуктивних сил даної території. Великі надії покладалися на уміння й навики колоністів у справі ведення високорозвиненого сільського господарства, що знайшло живий відгук серед німецьких поселенців. Однак умови, створені органами влади, явно не сприяли втіленню цих прагнень. Земельні наділи, які отримувало німецьке населення, могли надати лише мінімальні можливості для існування, але не дозволяли організувати високорозвинене сільськогосподарське виробництво. А впровадження згодом курсу на суцільну колективізацію взагалі зробило цей досвід зайвим.

У квітні 1928 р. було ліквідовано Пришибський район (населений в основному лютеранами) з приєднанням його території до сусіднього Молочанського району (де переважали меноніти); при цьому не враховувалося, що за конфесійними відмінностями стоять і соціально-економічні особливості. А розпочатий восени 1929 року наступ на так званого куркуля остаточно поховав надії колоністів на можливість нормального господарювання. Все це спричинило нову спробу масової еміграції колоністів. Під Москвою зібралося коло 5 тис. менонітів (переважно з Півдня України), що вимагали дозволу на виїзд до Канади чи Аргентини до своїх одновірців. Одночасно велись переговори з німецьким урядом про їхнє тимчасове розміщення в Німеччині. Однак після відправлення до Німеччини першої партії менонітів у кількасот чоловік канадський уряд повідомив, що не зможе прийняти менонітів раніш весни наступного року. Німеччина теж відмовилася прийняти їх до цього часу. Менонітів у примусовому порядку було повернено на місця проживання [10]. Невдовзі їх очікував й адміністративно-територіальний удар: колиска менонітської колонізації на Півдні України - Хортицький район, який протягом тривалого часу проектувався різними інстанціями та ціною великих зусиль оформлений як німецький національний восени 1929 р., проіснував за цим статусом лише рік. У вересні 1930 р. він був ліквідований з підпорядкуванням населених пунктів Запорізькій міськраді (апарат якої абсолютно не був пристосований до обслуговування населення німецьких сільрад).

Сталінський варіант індустріалізації та суцільної колективізації вимагали максимальної централізації управління. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 2 вересня 1930 р. округи були ліквідовані, а райони перейшли в безпосереднє підпорядкування центру. Однак це, навпаки, ще більш ускладнило оперативність управління. Четверта позачергова сесія ВУЦВК УСРР дванадцятого скликання 9 лютого 1932 року затвердила рішення про створення в