водні простори господарського характеру та ліси. Означеним комітетам надавалося право складати загальний проект земельної реформи, остаточне прийняття якої залишалося за Установчими зборами [6]. Ця постанова вилучала, хоча і тимчасово, із міської власності водні й лісні площі. У 1914 р. в муніципальній власності міст Херсонської губернії перебувало 4,29% всієї земельної площі губернії [7]. Лише по Херсону вони займали простір до 7 тис. дес., що становило 6% від загального земельного потенціалу міста. Така невизначеність земельного питання відповідно до муніципальної власності підняла хвилю руйнівного ставлення до господарства міської громади. Мешканці приміських хуторів Херсона самочинно скошували трави, здійснювали вирубку лісів та незаконний лов риби та ін. [8].
Існування декількох органів, які займались одними й тими ж питаннями, породжувало конфліктні ситуації. Утворений в Миколаєві, згідно з розпорядженням Тимчасового уряду, громадський комітет 2 серпня 1917 р. прийняв рішення про зменшення орендної платні за міські землі до 5 руб. з дес. Міська управа, в свою чергу, звернулася із клопотанням до думи про скасування цього рішення, оскільки, по-перше, питання щодо розміру орендної плато перебувало в її компетенції, по-друге, рішення комітету суттєво впливало на зменшення бюджетних надходжень за цією статтею [9].
Захоплення влади більшовиками, ліквідація багатьох дум дестабілізувало досить хитку політичну систему нового ладу. Після проголошення III Універсалу Центральної Ради, влада останньої поширилася на всі етнічні українські землі, включаючи Херсонську губернію. Органам самоврядування вдавалося підтримувати функціонування міського господарства на належному рівні [10], незважаючи на суттєві зміни в політичній ситуації.
III Універсалом було проголошено, що земля є власністю всього трудового народу і має перейти до нього без викупу. У циркулярах і розпорядженнях генерального секретаря земельних справ міститься провідна думка: уся земля належить трудовому селянству, усі ліси - всьому народові. Генеральний Секретаріат, зберігаючи тенденцію в розв'язанні земельного питання, започатковану Тимчасовим урядом, виробив закон про передачу земель у розпорядження земельних комітетів, а лісів - лісового фонду УНР [11]. 27-30 листопада 1917 р. відбувся з'їзд земельних комітетів Херсонської губернії, за рішенням якого всі землі, води, ліси, плавні переходили до відома і розпорядження цих установ. Дане рішення вилучало з міської власності одну з найприбутковіших ланок.
У Херсоні наприкінці 1917-напочатку 1918 pp. навколо ставків, озер і проток, якими володіло місто, склалася конфліктна ситуація. Намагаючись позбутися засилля приватного капіталу, представники якого, орендуючи міські водні угіддя, отримували надприбутки, перездаючи їх товариствам і артілям рибалок, останні виступили з ініціативою укладення угоди на користування ними губернською земельною управою, спираючись на рішення означеного з'їзду [12]. Те, що ліси проголошувалися народною власністю і передавалися до лісового фонду, призвело до масових вирубок лісних площ і продажу деревини. З огляду на відносну нечисленність лісів в Україні, це загрожувало їх тотальним винищенням. Контроль, який покладався на земельні комітети, громадські управи, комісарів міліції, не міг гарантувати збереження лісів. В одному лише Херсонському повіті було вирубано 800 дес. лісу [13]. До видання спеціального закону про користування міськими землями міст, селищ, передмість, садами та городами проектом постанов УЦР заборонялося складання й утвердження актів про перехід права власності, закладу або іншого майнового права на всі землі з їх водами, надрами і лісами. Продаж землі всякого користування з публічних торгів заборонявся й дозволявся лише в особливих випадках земельними комітетами та міськими думами. Для здійснення такої акції також було потрібне затвердження генерального секретаря земельних справ з погодженням генерального секретаря торгівлі й промисловості.
Договори на землі в межах міста, а також поза ними, які окремими дрібними ділянками знаходилися в користуванні садівників, городників та забудовників на правах оренди, строк якої закінчувався, визнавалися подовженими. Але орендна платня за новими положеннями вносилася на депозит повітових земельних комітетів. Таке ставлення до найскладнішого питання призводило до зміни системи землеволодіння, землекористування, не сприяло врегулюванню цього питання. Проблема земельної власності залишалася відкритою, поділу сфер між міським громадським управлінням і земельними комітетами остаточно не відбулося. Нез'ясованість ситуації робила її ще більш нестабільною.
Відсутність остаточного вирішення земельного питання, побоювання втрата земельної власності призводили до намагання продажу землі, а в разі неможливості продажу - до значного підвищення орендних цін. За цих обставин Генеральний Секретаріат, спираючись на отримані пропозиції та вважаючи, що інтереси сільського трудового населення забезпечуються земельними комітетами, виступив з ініціативою захисту інтересів міських трудових орендарів. Наголошуючи на тому, що земля не повинна бути джерелом приватного користування, пропонувалося, не чекаючи основного земельного закону, передати всі міські землі в розпорядження держави [14]. Така постановка питання свідчила про прагнення вирішити земельне питання не на користь міських громад із збереженням муніципального землеволодіння та землекористування, а шляхом суцільної соціалізації. Ця ідея знайшла відображення в IV Універсалі УЦР, де зазначалося, що за основу земельної політики береться принцип скасування власності й соціалізації землі.
За Тимчасовим земельним законом від 18 січня 1918 р. до скликання Установчих Зборів верховне розпорядження всіма землями з їх водами належало УЦР. Згідно з цим законом: розпорядження землями міського користування належало здійснювати міським самоврядним структурам, що мали забезпечувати громадянам їх права на користування землею; користування поверхнею земні дозволялося в разі, коли органи громадського самоврядування організовували потрібні підприємства загального державного або місцевого