УДК 94 : [332.2 : 323.31] (477.4) "19" Гордуновський О.М.

Розвиток товарного землеробства в поміщицьких господарствах Правобережної України у першій половині ХХ ст.

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, що почався в другій половині XVIII ст., посилився в першій половині ХІХ ст. Він відбувався в умовах інтенсивного проникнення капіталістичного укладу в усі галузі економіки. Поступове охоплення всіх галузей сільського господарства та промислового виробництва товарно- грошовими відносинами прискорювало руйнування натурально-патріархальної основи середньовічного традиціоналізму.

У контексті окресленої трансформації української економіки першої половини ХІХ ст. неухильно розвивалося товарне землеробство. Ступінь його товаризації в поміщицьких маєтках і селянських господарствах був дещо різний.

У селянських господарствах, в основному кріпацьких, на початку ХІХ ст. тенденція до такого виду землеробства лише починала виявлятись: селяни вивозили на місцевий ринок тільки невелику частину своєї продукції. Поміщицькі маєтки, маючи в своєму розпорядженні великі обсяги сільськогосподарської продукції, посідали домінуюче становище на внутрішньому та зовнішньому ринку.

Підвищення товаризації поміщицьких господарств, як і процес розкладу феодально- кріпосницької системи, мало досить суттєві регіональні відмінності. Найшвидше в Україні перехід до капіталістичних відносин і товарного виробництва проходив на Півдні.

Регіональний ступінь товаризації поміщицьких маєтків визначався такими чинниками: 1) кількістю наявних тут великих та середніх поміщицьких господарств; 2) формою експлуатації селян, зокрема використанням вільнонайманої праці; 3) характером грунтів та загальними природно-кліматичними умовами (на Правобережній Україні домінували лісостепова зона, де переважав чорнозем, та лісова з піском та супісками; тут же зустрічаються глина та суглинок; значні площі займали ліси, особливо на півночі; край мав густу мережу річок, основу якої становили Дніпро, Тетерів, Ірша, Рось, Стугна, Буг, Дністер та їх притоки) [1].

Раніше від інших почали працювати на ринок великі поміщицькі маєтки, виступаючи як продавці і покупці. У 20-х роках ХІХ ст. починається втягування поміщицьких господарств середніх розмірів у товарно-грошові відносини. Господарства дрібних поміщиків в основному зберегли свій натуральний характер і були слабо пов'язані з ринком: їхня продукція вироблялася в такій малій кількості, що майже вся споживалася сім'єю поміщика та його дворовими.

Так, у Київській губернії в 1850 р. власники великих господарств складали 1/17 від загальної кількості поміщиків, але володіли половиною орних земель. Статистика показує приблизно таку картину: на кожного поміщика, що володів невеликим маєтком з приписаними до нього 100 ревізькими душами, припадало в середньому 235 дес. ріллі. У середніх поміщиків (100-500 душ) було 1258 дес., у великих (500-1000 душ) - 3245 дес., а у поміщиків з числом кріпаків понад 1000 - в середньому 13873 дес. орної землі. Найбільшими власниками були графи Браницькі (їм належало до 300 тис. дес.) [2], князі Лопухіни (100 тис. дес.) [3]. Великі поміщики Київської губернії володіли також половиною лісових масивів [4]. Отже, поміщики володіли колосальним потенціалом товарного виробництва.

Монополія на землю, дармова робоча сила кріпаків давали можливість перейти до спеціалізації маєтків. А це в свою чергу дозволяло поставляти на внутрішній та зовнішній ринки величезну масу сільськогосподарських продуктів та сировини для переробки (м'ясо, вовна, тютюн, коноплі і т. п.) .

Тримаючи в руках практично повністю товарну продукцію сільськогосподарського виробництва, поміщики все частіше виступали власниками підприємств по їх переробці - суконних, горілчаних, цукрових тощо. Сприяючи підприємливим поміщикам, царський уряд протягом першої чверті ХІХ ст. суттєво скасовує існуючі обмеження у торгівлі*. Зберігши право безмитної внутрішньої торгівлі, дворяни одержали право також записуватись у купецькі гільдії і вести, сплачуючи встановлене мито, закордонну оптову торгівлю.

Слід зазначити, що ріст товарного поміщицького землеробства постійно супроводжувався скороченням наділів селян та посиленням їх експлуатації. На початку ХІХ ст. на Правобережній Україні панщина доходила вже до 4-5, а в деяких місцях навіть до 6-7 днів(!) на тиждень. Широко використовується так звана "урочна система", коли "урок" на день селянин виконував 2-3 дні. Посилення експлуатації селян, зменшення, а інколи і повна втрата земельних наділів, приводили до руйнування селянських господарств. Ще однією з причин зменшення розмірів селянських наділів був природний приріст населення. За розрахунками дослідників дореформеного землеволодіння в кінці XVIII ст. у 20 оброчних губерніях Російської імперії припадало на одну душу 13,5 дес. землі, а в панщинних - 7-8 дес. На кінець першої чверті ХІХ ст. у тих же губерніях припадало в середньому вже лише по 4 дес. на душу [5]. Руйнуючи селянські господарства, поміщики влаштовували у своїх маєтках економії, де концентрувалась робоча худоба та реманент, примушували працювати в економії піших селян. Така тенденція була найбільш характерна для поміщицьких посесій Київської та південно-східної частини Подільської губернії [6].

В камеральному описі Могилівського повіту на початку ХІХ ст. відзначається, що "у кожного поміщика є волів робочих до 60-ти" [7]. Процеси концентрації в економіях землеробської техніки та робочої худоби пов'язані не тільки з розоренням селянських господарств, але й з розширенням поміщицького товарного землеробства, із використанням вільнонайманої праці. Незважаючи на посилення панщинної експлуатації селянства, життя все ж змушувало поміщиків звертати увагу на стан селянського господарства, оскільки його надмірне виснаження підривало матеріальний добробут самого поміщика.

Починаючи з 20-х рр. ХІХ ст., на Правобережній Україні значного поширення набуло здавання маєтків в оренду. Власники великих латифундій (явище досить поширене на